13 квітня 2021 року
18:39:42

Думки

В Україні цілі села перетворюються на цвинтарі. Чому?

17.01.2016 18:00

17.01.2016

Буду відвертою: іноді мені хочеться втекти з цього міста, області, країни…

Втекти, щоб врешті відчути тверду землю під ногами, а не висіти над прірвою невідомості. Переконана, що більшість тих, хто зараз читає ці рядки, зрозуміє мене. Зрозуміє, бо так само як я не відчуває впевненості в завтрашньому дні, не може чітко спланувати своє життя бодай на найближчих п’ять років.

 

«Іноді стає страшно. Скоро розміняю третій десяток, а ні спереду, ні ззаду, — зітхає подруга. — Ні житла, ні авто, ні можливості заробити, щоб придбати їх згодом. Ні-чо-го!»

Ось і баба Зося в одному з сіл жаліється мені: «Куди та влада нинішня дивиться? Діти он по світах порозліталися, на хату внукам заробляючи. А мене до смерті нікому доглядіти. Донька на італійку гарує, син – на москаля спину гне, а внуки… А, шо з нинішньої молоді візьмеш? Їх до села ні батогом, ні пряником не зажинеш».

А чого гнати, коли в селі тім світ на штири дошки забитий? Он скільки дипломованих спеціалістів додому повернулося, в село, але ніхто їх там з розкритими обіймами не чекав. Кому вони потрібні крім батьків? Державі? Роботи крім на пошті, медпункті, школі немає. А вона їх закриває. Невигідно утримувати, каже. Треба укрупнювати мережу. Доукрупнювалася до того, що ні де дитину вивчити, ні де тиск зміряти, ні звідки листа відіслати.

Топче влада, як півень курку, оте село, щораз вигадуючи усе нові й нові тортури. До людей байдуже — самі хай себе рятують. Днями знайома жалілася, що її свекрові навіть до пенсії допрацювати не дали. Звільнили. На фельдшера, мовляв, грошей нема. Коли ж з кимось щось трафиться, то ласкаво просимо, до медпункту в сусідньому селі. Якщо ж дорогу замете – молися Богові, чекай дива і на добрих сусідів з підводою сподівайся. «Але тато мій не такий, аби людині відмовити, — каже. — Тепер він фельдшером на громадських засадах буде. Допомагатиме односельчанам, як допомагав. Тільки задурно і своїми медикаментами. Хоча медикаменти і так давно за власні гроші купував, бо державних хіба на бинт і йод вистарчало». «А як же коли серцевий напад, чи пологи? Куди тоді, за ким бігти?»питаю. «Куди, куди? В мене тато все вміє. А в інших… Ну, фельдшерку шукати. А вона, може, й через три села жити. Допоки на велосипеді чи пішки дістанеться, огляне хворого, до «швидкої» додзвониться… А бувало, що на ровер бідолаху і… до медпункту, бо в село «швидка» доїхати не годна. Ось вам і смертність більша від народжуваності».

Та хто народжувати буде, куди нічого тій дитині дати? Жарт колись ходив, що влада світло виключає, аби демографію покращувати. Тепер виключай не виключай, а результату жодного. Матеріально мислити починає село, кидають окремі політики й думають, який зиск з цього б взяти. І беруть. На виборах. За гроші на нові чоботи для сина чи дочки дехто майбутнє продає. Продає, бо не вірить в нього. Не вірить, що комусь ще під силу в тій країні щось на ліпше змінити… Тож краще синиця в руках, ніж журавель у небі.

Не вірить й у те, що держава про здоров’я дитини подбає, умови для навчання створить. Школи сільські ремонт бачили ще за царя Гороха. Дахи здебільшого течуть, з вікон — дує, туалет — надворі. Ось вам і статистика: на Тернопільщині тільки одна дитина з десяти закінчує школу без проблем зі здоров’ям. А «вищим» байдуже.

Тиснуть, ой тиснуть того українця, а селянина особливо, з усіх боків. А тиснути вже й нема кого. Одні пенсіонери. На їхній копійчаній пенсії уся сім’я й тримається. Ще влітку за кордоном яку гривню втовчеш, а взимку — сиди на печі, смокчи кулака та й дудли оковиту, щоб не замерзнути. Он, в деяких селах вже зрання до місцевих шинків довжелезні черги вишикувалися… Молоді, старі, чоловіки, жінки — однаково. Зелений змій не перебирає. Забирає розум і жити стає легше, веселіше…

Останнім часом багато доводилося їздити селами. Страшно… Фільм жахів з готовим сценарієм-долями. І жодного підлаштованого кадру. Цвинтарі, що з кожним роком усе більше й більше розростаються… Вимирають цілі вулиці, а коли й народжується на село троє діток у рік — то Божа благодать. Хати-розвалюхи вибитим шибками заглядають, здається, в саму душу. А колись у них за столом лунала весела пісня, дзвенів дитячий сміх… Куди все це поділося, куди зникло? Після смерті батьків діти, як правило, повиїжджали до міста, щоб бодай їхня малеча болота не місили. Хату, хто закинув, а хто ось уже енний рік намагається продати. Покупців катма, особливо, коли село ще й досі не газифіковане, сполучення погане, дороги ніякої, мобільний не тягне… Одне слово, місце, де дідько на добраніч каже.

За селом погляд шпортається за бур’яни. Високі вони, густі-прегусті… Пустує земля. Колись за колгоспів пшеницею колосилася, а тепер діла до неї нема нікому. Десь поділити не можуть, десь інвестора-чужака не хочуть. А свій газда найперше дивиться, чи зерно де є скласти, чи ферма радянська ціла, аби можна яку господарку завести… А нічого нема. Усе розкрали, розтягли. Свої ж розтягли. Руки, бач, у них свербіли, жаба душила, що сусід більше вкраде… А тепер сидять з тим, що набрали, і нікуди його приткнути… Менталітет у нас такий негосподарський, чи що? Ну кому та ферма очі мозолила? Змінилася влада. Нехай. Забрали худобу, бо годувати нікому… Добре. Але ж стіни фермерські їсти не просять. Навіщо їх розбирати? Хай би стояли собі, колись, дивись, і знову в них щось би замукало чи захрюкало. Ні. Знищити, змести з лиця землі, аби нікому не дісталося…

«А в нас тепер уже рідко хто й корову тримає», – оповідає дідусь, котрого підібрали дорогою. Сторожує він у сусідньому селі у підприємця, що двері й вікна робить. Правда, бізнес погано в того йде. Держава тільки вимагає, а нічого помогти не хоче. То, певно, дід без роботи знов залишиться. Шкода, бо хоч дрібна, але копійка в хату. «А чого так?» питаю. «Як чого? Молоко ж нинька дешевше за воду, а наробитися треба коло тої корови, знаєте, скільки? Ото й спродують люди потихеньку. А хто його відає, що дальше буде. Он уже свиня забита, оброблена по навіть не по тридцятці гривень за кілограм йде. Та вона більше з’їла, ніж на ній зароблю. Та й сіяти ніхто скоро не буде. Не вигідно. Ще в кого коні є, тракторець який, то більш-менш, а коли нічого свого — більше стратиться. Ціни на солярку он ніяк втихомиряться — скачуть і скачуть догори. Рахуйте: за культивацію дай, за оранку — дай, за комбайн — дай та ще й купу другої зарази треба… Вигідніше щодень буханець хліба в магазині купувати… Ага, таке життя тяжке тепер пішло, що ніц та сільська праця не ціниться».

«Та то так спеціально робиться, аби всіх до єдиного винищити українців»,- припускає дехто. Аргументує тим, що село — колиска, коріння українського народу. А без коріння саду не цвіти… Уже нас навіть не 46 мільйонів, а скоро буде ще менше. І ні в кого буде права на землю питати. Нікому буде за мову єдину триматися, історію свою відстоювати… Кому ж це цікаво вигідно?

Наталя Чорна.

Архів новин
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  
Погода
Завантажуємо курси валют від minfin.com.ua