25 жовтня 2020 року
19:51:56

Думки

Правда про теперішній Крим, або Чому люди лягають під екскаватор?

24.07.2015 09:57

24.07.2015

Для тих, хто дуже любить Чорне море, Південний берег Криму,неповторні пейзажі  не таких уже й давніх південних кресів України.Ваш покірний слуга належить  саме до цієї когорти.

З Кримом вперше мене зріднив  студентський трудовий десант у далеких уже 80-их минулого століття. У селищі Табачне Бахчисарайського району  ми збирали листя табаку і обробляли виноградну лозу.Формуючи крону кущів, підв’язуючи  молоді пагони на шпалери, я відчувала свою причетність до Кримських вин. Молодечий максималізм. Особливо задівали наслідки “Сухого закону”, коли  сотні гектарів сонячних ягід викорчовували, бо москалі в себе спивалися і іншої  ради не можна було дати. Мені шкода було насаджень, які десятиліттями вкорінялися в не дуже родючі грунти, зміцнюючи крутосхили і даруючи  неповторні ягоди, налиті сонцем. Отож моя любов до цього краю вимірюється, вважайте, свідомим життям. Та й жила я від  півострова в Чорному морі на відстані  8 рублів поїздом. Крим був наш.

Уперше я відчула, що щось не так в автономній республіці, років 10 тому на Міжнародному фестивалі журналістської майстерності “Перемогли разом”, присвяченому Дню Перемоги у  Другій Світовій війні. Так випало, що мене почали бештати за мову ще в поїзді на станції ім.Т.Г.Шевченка. “Українізіровать Крим єдєте?” – почувши мою українську, єхидно перепитував військовослужбовець, який повертався з Провідної неділі від батьківських могил, які приютила  черкаська земля. На той час у мене повиростали діти, оздоровлюючись  на Кримському узбережжі Чорного моря. Я там вела себе, як вдома, бо це була моя земля. Я попутнику, як на духу, розповіла про фестиваль, про його організаторів, про роботи, які представляють зі всього світу. Але, коли він не схвалив мого захоплення журналістським святом, почав звинувачувати, що я не маю співчуття до українців, які живуть за межею бідності і мені в голові фестиваль, замовкла та успішно дочитала черговий роман  Марійки Матіос. Ми ж тоді і не здогадувалися, і навіть  у страшному сні не могли побачити, які часи чекають цю сонячну землю, нас з вами, і характерну роль  вічної  посестри-загарбниці.

Тієї ж поїздки я ще раз потрапила під гарячу руку українофоба. Ветеран праці, а може і Великої Вітчизняної війни , дочитавши газету, вирішив зі мною познайомитися, оскільки я з Севастополя стала на деякий час його попутницею у переповненій маршрутці в бік великої Ялти. Я ж не знала, що пан так хворобливо сприйме мою українську. Я навіть не здогадувалася, що це може викликати бурю негативних емоцій, та ще й у нашому Криму, де я ніколи не переходила на якусь іншу мову. На переповнених пляжах до нас завжди підходили (а мене чомусь було чути добре і далеко, особливо в колективі двох синів, яким хотілося всього і на раз) і просили поговорити українською, прокоментувати  події в Україні, бо не впевнені, що достеменна інформація про нас на російських каналах. Москвичі і пітерці згадували наші великі міста, друзів, з якими закінчували Київські виші, чи навчалися у своїх столичних закладах. Нарікали, що приїхали в Україну, а української не чують. Доводилося спілкуватися і з російськомовними українцями, які, боячись неграмотної говірки, переходили на російську, яка для них у Харкові чи Одесі, Дніпрі чи й Полтаві стала другою рідною (хоча рідне- воно своє і одне).Тішилися, коли я підбадьорювала, що мова на генетичному рівні в них і з помилками можна говорити, це практика, яка дає вишкіл. Мені завжди подобалося, що хтось хоче говорити чи хоч би чути українську мову, бо й досі щиро вірю, що вона існує, розвивається , набирає сили завдяки нам – мовцям. Пам’ятаючи захоплення мовою, відчуваючи її колоритність, я хотіла, щоб і мій попутник потішився зі мною. Як він кричав, що це я придумала таке нарєчіє, що мови такої немає.

Пан не філолог зі всього видно,-мирно сказала я,- бо міг би знати, що праматір слов’янських мов  саме українська”. Я вже хотіла про стародавні манускрипти говорити і про етимологію слова “мама”. Але йому було важливо переконати мене в тому, що якщо я приїхала в російське місто, то мушу говорити російською. Я сказала, що щойно дивилася карту – москалі Крим ще не взяли, чи я щось пропустила? (Звідки ж мені було знати, що завихрення десятирічної давності переростуть у перекроювання  карти світу і, що світова історія з цієї іскри  у 2015-ому творитиметься саме в Україні). На той час я запевнила свого візаві, що в Москві розмовлятиму російською, в Парижі- французькою, в Празі- чеською. З англійською на пальцях подорожуватиму рештою країн. А оскільки наразі я вдома, то й мова – якої тато з мамою навчили. Це було зухвало з мого боку. Заверещала небайдужа  фарбована білявка, яка звинуватила мене в тому, що я просто знущаюся над ними. Бігме , не мудрі люди, я їх не чіпала. Натомість ці двоє мене почали переконувати, що мови української ні вони, ні їхні діти не вчитимуть, бо рідна їм російська. Зараз пишу і згадую, як цьогоріч  випускники однієї з Ялтинських шкіл під фонограму гімну Росії співали “Ще не вмерли України ні слава, ні воля…” А тоді я своїм опонентам сказала, що внуки ваші вчитимуть українську, без вашої згоди, бо доведеться пакувати чемодан  на Магадан і Владивосток, якщо дуже хотітиметься вмерти в Росії. Тепер я співчуваю бідним кримчакам, яких таки вантажитли в літаки і везли в далекі холодні  краї,  щоб у них уже до кінця життя не було сонячного запаморочення , яке заступило їх на півострові.” А мова українська, як те море ( якраз виїхали перед бухтою Ласпі), не залежно від того , що ви про неї думаєте – гуляє і горя не знає. І так буде вічно- до нас було, є, і так буде, бо вона в себе вдома”, – філософствувала тоді я , в надії, що водій татарин не висадить мене посеред дороги. Не знаю чим би це все закінчилося, але нарікання українофобів на те, що поганий президент і уряд, що татарського питання взагалі в Криму не існує, бо немає кримських татар, нема й українців, є лише ті, хто руську мову вивчив  за те, що нею розмовляв Ленін (думала, потрапила в Радянський Союз машиною часу), і  їх блеяння  про моє  національне нахабство  перервали молодечі хлоп’ячі голоси. За мною, у переповненій мовчазній маршрутці, двоє хлопців гарною українською запевнили, що Крим ніколи не був російською землею, імперія відвойовувала його, розширяючи територію, а корінними завжди були тут не росіяни. “Це ваша, панове, ілюзія. Ми себе також почуваємо, як вдома. У нас друзі тут, відпочинкові маршрути”,– мовили хлопці буденно, без пафосу, як саме собою зрозуміле. Як мені це сподобалося. Молоді люди були з Луганської області, подорожуючі на вихідні. Я сказала, що не варто  влаштовувати мітинг, і ми з ними проговорили решту дороги, не соромлячись своєї мови, і  попрощалися, як родичі. На знак протесту мій сусід -українофоб демонстративно пересів від мене. Добре, що це він зробив не відразу, бо я б не мала цих гарних хлопців у друзях. Але тоді я зрозуміла, що щось не гаразд у наших стосунках, якась інформаційна завіса, кожен при своїй думці. Чому цього не відчули ті, від кого залежала доля наших взаємин?

Але погане довго  не пам’ятається, а гарне завжди з нами. Тепер пригадую, як ми досліджували Кримські гори-незвичайні, старі спільними міжнародними командами з гірського туризму… Царська стежка, римська дорога, неперевершена Ай-Петрі  з альпіністською трасою,  печерами… Не хочеться змінювати картинку. Зі словом “Крим” у мене сонячні асоціації, ватаги засмаглих щасливих людей, східні ласощі, місцевий інжир, відчуття свята. Хай короткого, але яскравого з категорією “кримські друзі”. З ними бачишся раз в рік, домовляєшся про наступну зустріч, бо ж вони з Казахстану, Москви, Вашингтона, Києва, Одеси, Херсона і місцеві. Так я спогадами теплю серце уже два роки. Кримська весна з Росією переросла і в осінь та зиму. Тепер ми зустрічаємося на нейтральній території, частіше по прильоту в Києві та Херсоні, рідше на прибалтійських пляжах, де американська колежанка має нерухомість. Отож, Крим це особлива пісня в моєму житті. І прикро тепер констатувати, що “не той тепер Миргород, Хорол-річка не та”.

Ще торік я сюди долала кілометри залізницею. Щоб не гойдатися в поїзді 32 години, а саме так чомусь додалося 10  до колишніх 22-ох годин, їхала перевіреним шляхом з кількаденною зупинкою  в Черкасах. З  друзями про зустріч ми уже не домовлялися. На колись переповнених пляжах Фороса-Симеїза,  я була сьомою або дев’ятою. В основному відпочивальники з Донбасу, які маючи гроші тікали  від рекрутства  у війська найманців. Але вони думали тільки про себе, а Путіну дякували за підтримку. Я не соромилась  звання “бандерлогів”, бо, Степан не нападав зі своїм військом ні на кого, не завойовував чужі землі і не підпалював ні Казань, Ні Саратов, навіть у Москву не ступала нога, він боронив свою хату, батьківську, як це робив кожен бандерівець. Закінчувалося тим, що мене зазомбованою називали і відразу тикали, що боїнг збили українці. Я нічого не могла довести, бо не була у тому аерокоридорі. Але чітко була ще тоді переконана, що якби у нас була така техніка на той час, то хлопці не пустили б цинічні гуманітарні машини  на  українську землю. Не дивно і в річницю трагедії чути, як російські війська опираються, а президент-загарбник не дає дозволу на розслідування.” Путін все правильно робить”,– чула я зівсібіч і тішилася, що з розвідкою  на цю територію потрапила всього на кілька днів. Місцеві ж ламали руки і боялися, що їх голодом виморять, бо відпочиваючих, за чий рахунок вони безбідно існували-катма , і не відомо чи сезон буде. Росіяни стоячи в черзі  по три-чотири доби на Керченській переправі, вже не хотіли відпочивати, клянучись, що востаннє позарилися на путінські квитки “три в одному” та чи не третиною оплати дороги. А українці категорично у Крим не наш не збиралися їхати, везти гроші на розвиток окупованої території. Адже в Одеській і Херсонській областях без головного болю можна оздоровити дітей без зустрічі із зеленими чоловічками. Якщо ви давно були в Залізному порту, то не пізнаєте цю місцину. Я там два дні провела також з пізнавальною метою. Тисячі людей, тепле море, насичена інфраструктура і здорова конкуренція власників вілл і котеджів, креативність  у наданні послуг. Отож, є плюси для українців: гроші лишаються  тут, їхати набагато ближче,без переживань митної тяганини.

А тепер про сьогоднішний Крим. Щоб туди втрапити, треба доїхати до Херсона. Тепер є такий маршрут-Херсон – до кордону. Брати квиточок краще до перехідного пункту “Каланчак”. Бо є ще Чонгар. Але там, кажуть, довший путь між митницями. Отже пишу як інструкцію, хоча мої друзі сказали, поки Крим не буде наш, нізащо не поїдуть туди. Я ж просто побувала з пізнавальною метою, бо ж, розумієте, півострів – окрема пісня мого життя  і грошей на його розвой я, практично , не лишила, скупившись в Херсоні. Практика туристичних походів залишається з тобою навіки. Доїхали до Каланчака. Цей же автобус з доплатою 50 гривень довозить до кордону. Шикують по 5 чоловік і переходите без штовханини. Таке враження, що митниця тут була вічно. Далі, майже кілометр ідете трасою між викладеними прикордонними балками, типу стовпи і читаєте на бігборді “До зустрічі на Херсонщині”. Ніколи в цій ситуаціїї не подобався цей прийменник, бо на Росію ніколи не їдуть, а ми чомусь  на Україну повертаємося, продукуючи безграмотність.

Минаємо татарський перевал(ще з тих давніх часів) підсилений глибоким ровом дворічної давності, який застерігає окупантів Криму, що далі зась, впираємося у митницю російської імперії. Тут треба заповнити міграційну карту, де вказати дані про себе, коханого, і мету приїзду. Тим, хто іде без запрошення, можна вказати місце відпочинку і обов’язково термін перебування, бажано , не перетягувати час перебування, краще раніше виїхати, ніж пізніше. Я не допитувалася про міру покарання, бо там української не розуміли, але знаю, що в світі це депортацією називається, штамп “нев’їзний” може зіпсувати  подальші спроби перетнути російський кордон. Торік я була з українським паспортом, цьогоріч взяла закордонний. Проблем не було, речі ніхто не переглядав, не важив, через рамку не проходила, не обшукували металошукачем.

Перше місто окупованої Росією землі- Армянськ.До нього з митниці треба доїхати за 50 рублів. Потім – квиточок до Сімферополя, залежно від транспорту- 400-500 рублів. Щоб орієнтуватися в грошах, я за тисячу гривень купила дві тисячі двісті рублів. Коли глянула на їхні ціни, зрозуміла, що не одна я скупилася в Херсоні. З Криму є веселі рейси за харчами в Україну. Бо там нічого робити бідним людям, як перебиватися з води на хліб. Чотирисантиметровий пиріжечок з картоплею, на два укуси- 22 рублі. Це нашими 10. Стільки ж коштує проїзд у тролейбусі. Але це квіточки.Я кщо ціни ділити навпіл, прикидаючи сюди-туди копійки (до речі, в них немає копійок. Металеві рублі-два вкупі, п’ять і десять, решта паперові), то сумна картина Репіна “Припливли”. Найактивніше мірило грошового еквівалента – сто рублів. Три квітки щойно з дачі- 100. Скільки ж півторалітрова пляшка молока від приватника. Літр молочної закваски- заводської.Фарш м’ясни й невідомого походження на Київському ринку Сімферополя- 330 рублів, хек сріблястий- 230   за кілограм. Сир російський-440 рублів, сосиски в целофані- 365. Кури 2- 50 рублів за кілограм, штука виходить 550 .Молоко з ферми трьохлітровий слоїк-135, цукор- 38 за кілограм, гречка коштує 50, стільки ж 10 яєць. Цукерок дешевших за 300 рублів не бачила. Ті, у кого зарплата 15-20 тисяч, дякують Путіну і кажуть, що у них все є, а чого немає привезуть з Росії. До речі, дуже мало місцевих товарів, товари з України моментально розбирають. Якутсиб чи Далекосхідне лежить. Наше морозиво “Малюк-ам” розбирають на “ура”, як сказали в магазині.

“Якщо колись продукція Джанкойського молокозаводу залежувалась, бо розбирали Сумську, Дніпропетровську. То тепер вона найсмачніша”,- кажуть аборигени. Ті, хто має 5-6 тисяч рублів зарплати чи пенсії – жахаються, що з тисячою немає чого потикатися на ринок. Вчителі мають 10 тисяч, скільки ж працівники пошти. Покоївки , двірники – щось так, щось в конвертах.А ті, хто чекає відпочиваючих, при з”яві такого можуть і пересваритися, бо вільних місць не просто багато, вони в усіх. Якщо раніше у кожного господаря було розписано поденно заїзди-виїзди, то зараз ніхто цим не бавиться. Запитувала, коли сезон буде. Стинають плечима- може в серпні.Запитувала про минулий рік, відповідають, що в минулому так сезон і не починався.

Зустріла відпочиваючих з Полтави, по говірці вирахувала,вони не бояться цін,приїхали зі своїм хлібом і салом. Таким чином викроїли тиждень сонця і моря.А так на пляжі зі мною були в основному родичі місцевих жителів. Про Путіна, війну. про те чий Крим- розмова не ведеться, щоб не мати кличку” зомбі”. А телевізійні канали зі всіх сил намагаються переконати, як росія дбає про Україну і які ми невдячні. По-перше, як переконують російські канали, війська української армії постійно атакують бідних бойовиків найпередовішою американською технікою. На той час Конгрес лише вносив пропозицію допомогти Україні, не визначившись яким чином. Коли я сама була в АТО і бачила споглядальну війну з нашого боку, бачила і чула чим воюють наші хлопці, як обживають бліндажі, то подивившись російські канали, я загордилася українськими бійцями, якщо далі так піде з наступом, то кордон з Росією ми закриємо і обтруситься пил з очей наших сепаратистів, які без зелених блукаючих чоловічків з Кремля, ніц не варті. Всі канали переконують, що регулярних російських військ в  степах України немає.

Кажуть, коли людину багато разів  назвати свинею, то може захрюкати. От тільки, що ж з тими хлопцями, які в полоні  на території України операції відмовлялися робити, бо їм в Росії, у їхніх військових частинах залякували втратою органів. Втратою життя не лякали. На півострові є народне ополченіє Крима. Не знаю що воно робить, показували  з екрана телевізора, як воно здавало кров. Коли 200-ті вантажі сюди привозять, то кажуть, що були хлопці на заробітках в Ростові-на-Донуі спіткало нещастя.

Ролики про імідж Криму вдалі і професійні- місцеві жителі дякують Путіну за впевненість у завтрашньому дні і зате, які крила він подарував.А коли глянеш  програми, то яскраво написано, що 50 відсотків  людей нарікають на владу. Дороги як лишилися відУкраїни, так за них ніхто і не торкався. Вічна проблема:дурні і дороги. Якщо перше можна закатати асфальтом, то що робити з другим? При зливах- Сімферополь затоплює. Не лише транспорт не ходить, а не працює інтернет. Я думала, що я не зрозуміла російською, коли повний вокзал набилося людей, каси не працювали, бо у Сімферополі дощ. А таки-так. З’ясувалося так було і в попередні дні. Зникають і у них парки. Розбудовують ресторани. Люди лягають під екскаватори, бо хочуть, щоб дітям було де погратися. Два мільйони населення відмовилися від перепису. Така демографічна інвентаризація була весною.Тепер строгіше буде восени- перерахують усіх, а хто відмовлятиметься відповідати на запитання, притягнуть до кримінальної відповідальності. Росія прийняла такий закон. Найпопулярніший слоган: “Русь матушка об’єднала весь світ. Крим об’єднав усю планету”. Лозунги, з якими проводився фестиваль “Вєлікоє русскоє слово- серце русского міра”. На  раді обговорювали – збереження російської мови, повернення цензури, організацію художніх рад. Це сприятиме виходу в світ якісного культурного продукту.Мене не залишало враження, що ті кілька днів я жила в неїснуючій країні, з якої я родом, але щось вивітрилося і страшно згадувати і не хочеться надовго в ній, забутій, залишатися.

Безтурботних туристів на дорогах не зустрічала, як і велосипедистів-подорожуючих.Голий червень, липень, порожній Крим, непередбачуваний і тривожний. Щось відійшло, розвіялося, втопилося.Свята немає.Люди мовчазні.А повітря, вода і живе чисте море-незмінні.Що для вічної природи наша людська суєта? Що для неї ці 2 незатишні людські роки? Земля обертається зі своєю швидкістю, їй навіть не втямки, що для людей- це ціла епоха. Крим не наш.

Людмила Островська, заслужена журналістка України.

Відео дня
Архів новин
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031  
Погода
Завантажуємо курси валют від minfin.com.ua