26 жовтня 2021 року
18:43:45

Думки

Правда про теперішній Крим, або Чому люди лягають під екскаватор?

24.07.2015 09:57

24.07.2015

Для тих, хто дуже любить Чорне море, Південний берег Криму,неповторні пейзажі  не таких уже й давніх південних кресів України.Ваш покірний слуга належить  саме до цієї когорти.

З Кримом вперше мене зріднив  студентський трудовий десант у далеких уже 80-их минулого століття. У селищі Табачне Бахчисарайського району  ми збирали листя табаку і обробляли виноградну лозу.Формуючи крону кущів, підв’язуючи  молоді пагони на шпалери, я відчувала свою причетність до Кримських вин. Молодечий максималізм. Особливо задівали наслідки “Сухого закону”, коли  сотні гектарів сонячних ягід викорчовували, бо москалі в себе спивалися і іншої  ради не можна було дати. Мені шкода було насаджень, які десятиліттями вкорінялися в не дуже родючі грунти, зміцнюючи крутосхили і даруючи  неповторні ягоди, налиті сонцем. Отож моя любов до цього краю вимірюється, вважайте, свідомим життям. Та й жила я від  півострова в Чорному морі на відстані  8 рублів поїздом. Крим був наш.

Уперше я відчула, що щось не так в автономній республіці, років 10 тому на Міжнародному фестивалі журналістської майстерності “Перемогли разом”, присвяченому Дню Перемоги у  Другій Світовій війні. Так випало, що мене почали бештати за мову ще в поїзді на станції ім.Т.Г.Шевченка. “Українізіровать Крим єдєте?” – почувши мою українську, єхидно перепитував військовослужбовець, який повертався з Провідної неділі від батьківських могил, які приютила  черкаська земля. На той час у мене повиростали діти, оздоровлюючись  на Кримському узбережжі Чорного моря. Я там вела себе, як вдома, бо це була моя земля. Я попутнику, як на духу, розповіла про фестиваль, про його організаторів, про роботи, які представляють зі всього світу. Але, коли він не схвалив мого захоплення журналістським святом, почав звинувачувати, що я не маю співчуття до українців, які живуть за межею бідності і мені в голові фестиваль, замовкла та успішно дочитала черговий роман  Марійки Матіос. Ми ж тоді і не здогадувалися, і навіть  у страшному сні не могли побачити, які часи чекають цю сонячну землю, нас з вами, і характерну роль  вічної  посестри-загарбниці.

Тієї ж поїздки я ще раз потрапила під гарячу руку українофоба. Ветеран праці, а може і Великої Вітчизняної війни , дочитавши газету, вирішив зі мною познайомитися, оскільки я з Севастополя стала на деякий час його попутницею у переповненій маршрутці в бік великої Ялти. Я ж не знала, що пан так хворобливо сприйме мою українську. Я навіть не здогадувалася, що це може викликати бурю негативних емоцій, та ще й у нашому Криму, де я ніколи не переходила на якусь іншу мову. На переповнених пляжах до нас завжди підходили (а мене чомусь було чути добре і далеко, особливо в колективі двох синів, яким хотілося всього і на раз) і просили поговорити українською, прокоментувати  події в Україні, бо не впевнені, що достеменна інформація про нас на російських каналах. Москвичі і пітерці згадували наші великі міста, друзів, з якими закінчували Київські виші, чи навчалися у своїх столичних закладах. Нарікали, що приїхали в Україну, а української не чують. Доводилося спілкуватися і з російськомовними українцями, які, боячись неграмотної говірки, переходили на російську, яка для них у Харкові чи Одесі, Дніпрі чи й Полтаві стала другою рідною (хоча рідне- воно своє і одне).Тішилися, коли я підбадьорювала, що мова на генетичному рівні в них і з помилками можна говорити, це практика, яка дає вишкіл. Мені завжди подобалося, що хтось хоче говорити чи хоч би чути українську мову, бо й досі щиро вірю, що вона існує, розвивається , набирає сили завдяки нам – мовцям. Пам’ятаючи захоплення мовою, відчуваючи її колоритність, я хотіла, щоб і мій попутник потішився зі мною. Як він кричав, що це я придумала таке нарєчіє, що мови такої немає.

Пан не філолог зі всього видно,-мирно сказала я,- бо міг би знати, що праматір слов’янських мов  саме українська”. Я вже хотіла про стародавні манускрипти говорити і про етимологію слова “мама”. Але йому було важливо переконати мене в тому, що якщо я приїхала в російське місто, то мушу говорити російською. Я сказала, що щойно дивилася карту – москалі Крим ще не взяли, чи я щось пропустила? (Звідки ж мені було знати, що завихрення десятирічної давності переростуть у перекроювання  карти світу і, що світова історія з цієї іскри  у 2015-ому творитиметься саме в Україні). На той час я запевнила свого візаві, що в Москві розмовлятиму російською, в Парижі- французькою, в Празі- чеською. З англійською на пальцях подорожуватиму рештою країн. А оскільки наразі я вдома, то й мова – якої тато з мамою навчили. Це було зухвало з мого боку. Заверещала небайдужа  фарбована білявка, яка звинуватила мене в тому, що я просто знущаюся над ними. Бігме , не мудрі люди, я їх не чіпала. Натомість ці двоє мене почали переконувати, що мови української ні вони, ні їхні діти не вчитимуть, бо рідна їм російська. Зараз пишу і згадую, як цьогоріч  випускники однієї з Ялтинських шкіл під фонограму гімну Росії співали “Ще не вмерли України ні слава, ні воля…” А тоді я своїм опонентам сказала, що внуки ваші вчитимуть українську, без вашої згоди, бо доведеться пакувати чемодан  на Магадан і Владивосток, якщо дуже хотітиметься вмерти в Росії. Тепер я співчуваю бідним кримчакам, яких таки вантажитли в літаки і везли в далекі холодні  краї,  щоб у них уже до кінця життя не було сонячного запаморочення , яке заступило їх на півострові.” А мова українська, як те море ( якраз виїхали перед бухтою Ласпі), не залежно від того , що ви про неї думаєте – гуляє і горя не знає. І так буде вічно- до нас було, є, і так буде, бо вона в себе вдома”, – філософствувала тоді я , в надії, що водій татарин не висадить мене посеред дороги. Не знаю чим би це все закінчилося, але нарікання українофобів на те, що поганий президент і уряд, що татарського питання взагалі в Криму не існує, бо немає кримських татар, нема й українців, є лише ті, хто руську мову вивчив  за те, що нею розмовляв Ленін (думала, потрапила в Радянський Союз машиною часу), і  їх блеяння  про моє  національне нахабство  перервали молодечі хлоп’ячі голоси. За мною, у переповненій мовчазній маршрутці, двоє хлопців гарною українською запевнили, що Крим ніколи не був російською землею, імперія відвойовувала його, розширяючи територію, а корінними завжди були тут не росіяни. “Це ваша, панове, ілюзія. Ми себе також почуваємо, як вдома. У нас друзі тут, відпочинкові маршрути”,– мовили хлопці буденно, без пафосу, як саме собою зрозуміле. Як мені це сподобалося. Молоді люди були з Луганської області, подорожуючі на вихідні. Я сказала, що не варто  влаштовувати мітинг, і ми з ними проговорили решту дороги, не соромлячись своєї мови, і  попрощалися, як родичі. На знак протесту мій сусід -українофоб демонстративно пересів від мене. Добре, що це він зробив не відразу, бо я б не мала цих гарних хлопців у друзях. Але тоді я зрозуміла, що щось не гаразд у наших стосунках, якась інформаційна завіса, кожен при своїй думці. Чому цього не відчули ті, від кого залежала доля наших взаємин?

Але погане довго  не пам’ятається, а гарне завжди з нами. Тепер пригадую, як ми досліджували Кримські гори-незвичайні, старі спільними міжнародними командами з гірського туризму… Царська стежка, римська дорога, неперевершена Ай-Петрі  з альпіністською трасою,  печерами… Не хочеться змінювати картинку. Зі словом “Крим” у мене сонячні асоціації, ватаги засмаглих щасливих людей, східні ласощі, місцевий інжир, відчуття свята. Хай короткого, але яскравого з категорією “кримські друзі”. З ними бачишся раз в рік, домовляєшся про наступну зустріч, бо ж вони з Казахстану, Москви, Вашингтона, Києва, Одеси, Херсона і місцеві. Так я спогадами теплю серце уже два роки. Кримська весна з Росією переросла і в осінь та зиму. Тепер ми зустрічаємося на нейтральній території, частіше по прильоту в Києві та Херсоні, рідше на прибалтійських пляжах, де американська колежанка має нерухомість. Отож, Крим це особлива пісня в моєму житті. І прикро тепер констатувати, що “не той тепер Миргород, Хорол-річка не та”.

Ще торік я сюди долала кілометри залізницею. Щоб не гойдатися в поїзді 32 години, а саме так чомусь додалося 10  до колишніх 22-ох годин, їхала перевіреним шляхом з кількаденною зупинкою  в Черкасах. З  друзями про зустріч ми уже не домовлялися. На колись переповнених пляжах Фороса-Симеїза,  я була сьомою або дев’ятою. В основному відпочивальники з Донбасу, які маючи гроші тікали  від рекрутства  у війська найманців. Але вони думали тільки про себе, а Путіну дякували за підтримку. Я не соромилась  звання “бандерлогів”, бо, Степан не нападав зі своїм військом ні на кого, не завойовував чужі землі і не підпалював ні Казань, Ні Саратов, навіть у Москву не ступала нога, він боронив свою хату, батьківську, як це робив кожен бандерівець. Закінчувалося тим, що мене зазомбованою називали і відразу тикали, що боїнг збили українці. Я нічого не могла довести, бо не була у тому аерокоридорі. Але чітко була ще тоді переконана, що якби у нас була така техніка на той час, то хлопці не пустили б цинічні гуманітарні машини  на  українську землю. Не дивно і в річницю трагедії чути, як російські війська опираються, а президент-загарбник не дає дозволу на розслідування.” Путін все правильно робить”,– чула я зівсібіч і тішилася, що з розвідкою  на цю територію потрапила всього на кілька днів. Місцеві ж ламали руки і боялися, що їх голодом виморять, бо відпочиваючих, за чий рахунок вони безбідно існували-катма , і не відомо чи сезон буде. Росіяни стоячи в черзі  по три-чотири доби на Керченській переправі, вже не хотіли відпочивати, клянучись, що востаннє позарилися на путінські квитки “три в одному” та чи не третиною оплати дороги. А українці категорично у Крим не наш не збиралися їхати, везти гроші на розвиток окупованої території. Адже в Одеській і Херсонській областях без головного болю можна оздоровити дітей без зустрічі із зеленими чоловічками. Якщо ви давно були в Залізному порту, то не пізнаєте цю місцину. Я там два дні провела також з пізнавальною метою. Тисячі людей, тепле море, насичена інфраструктура і здорова конкуренція власників вілл і котеджів, креативність  у наданні послуг. Отож, є плюси для українців: гроші лишаються  тут, їхати набагато ближче,без переживань митної тяганини.

А тепер про сьогоднішний Крим. Щоб туди втрапити, треба доїхати до Херсона. Тепер є такий маршрут-Херсон – до кордону. Брати квиточок краще до перехідного пункту “Каланчак”. Бо є ще Чонгар. Але там, кажуть, довший путь між митницями. Отже пишу як інструкцію, хоча мої друзі сказали, поки Крим не буде наш, нізащо не поїдуть туди. Я ж просто побувала з пізнавальною метою, бо ж, розумієте, півострів – окрема пісня мого життя  і грошей на його розвой я, практично , не лишила, скупившись в Херсоні. Практика туристичних походів залишається з тобою навіки. Доїхали до Каланчака. Цей же автобус з доплатою 50 гривень довозить до кордону. Шикують по 5 чоловік і переходите без штовханини. Таке враження, що митниця тут була вічно. Далі, майже кілометр ідете трасою між викладеними прикордонними балками, типу стовпи і читаєте на бігборді “До зустрічі на Херсонщині”. Ніколи в цій ситуаціїї не подобався цей прийменник, бо на Росію ніколи не їдуть, а ми чомусь  на Україну повертаємося, продукуючи безграмотність.

Минаємо татарський перевал(ще з тих давніх часів) підсилений глибоким ровом дворічної давності, який застерігає окупантів Криму, що далі зась, впираємося у митницю російської імперії. Тут треба заповнити міграційну карту, де вказати дані про себе, коханого, і мету приїзду. Тим, хто іде без запрошення, можна вказати місце відпочинку і обов’язково термін перебування, бажано , не перетягувати час перебування, краще раніше виїхати, ніж пізніше. Я не допитувалася про міру покарання, бо там української не розуміли, але знаю, що в світі це депортацією називається, штамп “нев’їзний” може зіпсувати  подальші спроби перетнути російський кордон. Торік я була з українським паспортом, цьогоріч взяла закордонний. Проблем не було, речі ніхто не переглядав, не важив, через рамку не проходила, не обшукували металошукачем.

Перше місто окупованої Росією землі- Армянськ.До нього з митниці треба доїхати за 50 рублів. Потім – квиточок до Сімферополя, залежно від транспорту- 400-500 рублів. Щоб орієнтуватися в грошах, я за тисячу гривень купила дві тисячі двісті рублів. Коли глянула на їхні ціни, зрозуміла, що не одна я скупилася в Херсоні. З Криму є веселі рейси за харчами в Україну. Бо там нічого робити бідним людям, як перебиватися з води на хліб. Чотирисантиметровий пиріжечок з картоплею, на два укуси- 22 рублі. Це нашими 10. Стільки ж коштує проїзд у тролейбусі. Але це квіточки.Я кщо ціни ділити навпіл, прикидаючи сюди-туди копійки (до речі, в них немає копійок. Металеві рублі-два вкупі, п’ять і десять, решта паперові), то сумна картина Репіна “Припливли”. Найактивніше мірило грошового еквівалента – сто рублів. Три квітки щойно з дачі- 100. Скільки ж півторалітрова пляшка молока від приватника. Літр молочної закваски- заводської.Фарш м’ясни й невідомого походження на Київському ринку Сімферополя- 330 рублів, хек сріблястий- 230   за кілограм. Сир російський-440 рублів, сосиски в целофані- 365. Кури 2- 50 рублів за кілограм, штука виходить 550 .Молоко з ферми трьохлітровий слоїк-135, цукор- 38 за кілограм, гречка коштує 50, стільки ж 10 яєць. Цукерок дешевших за 300 рублів не бачила. Ті, у кого зарплата 15-20 тисяч, дякують Путіну і кажуть, що у них все є, а чого немає привезуть з Росії. До речі, дуже мало місцевих товарів, товари з України моментально розбирають. Якутсиб чи Далекосхідне лежить. Наше морозиво “Малюк-ам” розбирають на “ура”, як сказали в магазині.

“Якщо колись продукція Джанкойського молокозаводу залежувалась, бо розбирали Сумську, Дніпропетровську. То тепер вона найсмачніша”,- кажуть аборигени. Ті, хто має 5-6 тисяч рублів зарплати чи пенсії – жахаються, що з тисячою немає чого потикатися на ринок. Вчителі мають 10 тисяч, скільки ж працівники пошти. Покоївки , двірники – щось так, щось в конвертах.А ті, хто чекає відпочиваючих, при з”яві такого можуть і пересваритися, бо вільних місць не просто багато, вони в усіх. Якщо раніше у кожного господаря було розписано поденно заїзди-виїзди, то зараз ніхто цим не бавиться. Запитувала, коли сезон буде. Стинають плечима- може в серпні.Запитувала про минулий рік, відповідають, що в минулому так сезон і не починався.

Зустріла відпочиваючих з Полтави, по говірці вирахувала,вони не бояться цін,приїхали зі своїм хлібом і салом. Таким чином викроїли тиждень сонця і моря.А так на пляжі зі мною були в основному родичі місцевих жителів. Про Путіна, війну. про те чий Крим- розмова не ведеться, щоб не мати кличку” зомбі”. А телевізійні канали зі всіх сил намагаються переконати, як росія дбає про Україну і які ми невдячні. По-перше, як переконують російські канали, війська української армії постійно атакують бідних бойовиків найпередовішою американською технікою. На той час Конгрес лише вносив пропозицію допомогти Україні, не визначившись яким чином. Коли я сама була в АТО і бачила споглядальну війну з нашого боку, бачила і чула чим воюють наші хлопці, як обживають бліндажі, то подивившись російські канали, я загордилася українськими бійцями, якщо далі так піде з наступом, то кордон з Росією ми закриємо і обтруситься пил з очей наших сепаратистів, які без зелених блукаючих чоловічків з Кремля, ніц не варті. Всі канали переконують, що регулярних російських військ в  степах України немає.

Кажуть, коли людину багато разів  назвати свинею, то може захрюкати. От тільки, що ж з тими хлопцями, які в полоні  на території України операції відмовлялися робити, бо їм в Росії, у їхніх військових частинах залякували втратою органів. Втратою життя не лякали. На півострові є народне ополченіє Крима. Не знаю що воно робить, показували  з екрана телевізора, як воно здавало кров. Коли 200-ті вантажі сюди привозять, то кажуть, що були хлопці на заробітках в Ростові-на-Донуі спіткало нещастя.

Ролики про імідж Криму вдалі і професійні- місцеві жителі дякують Путіну за впевненість у завтрашньому дні і зате, які крила він подарував.А коли глянеш  програми, то яскраво написано, що 50 відсотків  людей нарікають на владу. Дороги як лишилися відУкраїни, так за них ніхто і не торкався. Вічна проблема:дурні і дороги. Якщо перше можна закатати асфальтом, то що робити з другим? При зливах- Сімферополь затоплює. Не лише транспорт не ходить, а не працює інтернет. Я думала, що я не зрозуміла російською, коли повний вокзал набилося людей, каси не працювали, бо у Сімферополі дощ. А таки-так. З’ясувалося так було і в попередні дні. Зникають і у них парки. Розбудовують ресторани. Люди лягають під екскаватори, бо хочуть, щоб дітям було де погратися. Два мільйони населення відмовилися від перепису. Така демографічна інвентаризація була весною.Тепер строгіше буде восени- перерахують усіх, а хто відмовлятиметься відповідати на запитання, притягнуть до кримінальної відповідальності. Росія прийняла такий закон. Найпопулярніший слоган: “Русь матушка об’єднала весь світ. Крим об’єднав усю планету”. Лозунги, з якими проводився фестиваль “Вєлікоє русскоє слово- серце русского міра”. На  раді обговорювали – збереження російської мови, повернення цензури, організацію художніх рад. Це сприятиме виходу в світ якісного культурного продукту.Мене не залишало враження, що ті кілька днів я жила в неїснуючій країні, з якої я родом, але щось вивітрилося і страшно згадувати і не хочеться надовго в ній, забутій, залишатися.

Безтурботних туристів на дорогах не зустрічала, як і велосипедистів-подорожуючих.Голий червень, липень, порожній Крим, непередбачуваний і тривожний. Щось відійшло, розвіялося, втопилося.Свята немає.Люди мовчазні.А повітря, вода і живе чисте море-незмінні.Що для вічної природи наша людська суєта? Що для неї ці 2 незатишні людські роки? Земля обертається зі своєю швидкістю, їй навіть не втямки, що для людей- це ціла епоха. Крим не наш.

Людмила Островська, заслужена журналістка України.

Архів новин
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031