18 жовтня 2021 року
11:25:27

Думки

Тернопільський журналіст: “Після атаки в живих залишалося 1-2 чоловіки з групи”

11.05.2015 09:09

11.05.2015


Мій дідусь не лягав на амбразуру дзота, не підбивав німецьких літаків із гвинтівки і не розвішував червоний прапор над рейхстагом. Але мій дідусь не фейк, і не міф. Мій дідусь – реальний ветеран Другої світової війни. Він, як і мільйони інших радянських і не тільки радянських людей, зробив свій внесок у велику перемогу над фашизмом.

 

Дідусь ніколи не любив згадувати війну, то й і я б не згадував. Але раз пішла така балачка, що Росія виграла б Другу світову і без українців, то мушу кілька слів сказати про участь свого дідуся у цій війні.

Мобілізували дідуся у 1944 році, тоді йому було 23 роки. На той час він навіть не був громадянином Радянського Союзу.

До 1945 року усі мої предки жили на Лемківщині, що на території сучасної Польщі.

Після визволення від німців молодих чоловіків, які вважалися українцями, брали тоді на фронт у радянську армію. Тих, що вважалися поляками – брали у польську армію, ту в якій служили “чотири танкісти і пес”.

Від мобілізації тоді теж ухилялися. Коли приходила радянська армія у село, голова сільради говорив, що в його населеному пункті мешкають тільки поляки. Тому мобілізовувати в радянську армію нема кого. Коли приходила польська армія, голова сільради говорив, що в селі мешкають самі українці, тому мобілізовувати нема кого. Часом такі махінації сходили з рук. З села, де мешкала моя бабуся, наприклад, нікого не мобілізували.

А от у сусідньому селі, де мешкав мій дідусь Солтис Іван, цей номер не пройшов. Викликали дідуся до сільради, думав по якихось господарських питаннях, прийшов.

Біля сільради побачив ще кількох хлопців та молодих чоловіків. Не встиг з’ясувати що й до чого, як їх оточили озброєні радянські солдати. Сказали: все ви мобілізовані і тепер ідете з нами на фронт. Хтось спробував посперечатися, радянський командир сказав, що ми визволили вас від німців, а тепер ви повинні нам допомогти їх добити.

Про мобілізацію повідомили рідних, бабуся встигла дідусеві принести якийсь нашвидкуруч зібраний клунок з продуктами та одягом.

На фронті дідусь служив кулеметником у штурмовому десантному батальйоні. Розповідав, що по 8-10 чоловік сідали на броню танка і так ішли в атаку. Після атаки в живих залишалося 1-2 чоловіки з групи, яка була на одному танку.

Не знаю скільки радянських бійців загинули під час визволення Польщі, але прочитав недавно, що на території Словаччини, яка за розмірами така як Тернопільська, Львівська і Івано-Франківська області, загинуло 63 тисячі радянських солдат. Цифра просто жахлива. І тільки підтверджує те, що Жуков і Сталін перемогу здобували гарматним м’ясом.

Дідусь розповідав, що майже весь його батальйон був знищений. Загинув би напевно і він, але за якийсь час його перевели на охорону штабу та виконання інших допоміжних функцій. Командиру потрібна була під руками людина, яка добре знала польську і могла вільно контактувати із місцевими жителями.

Охорона штабу була значно легшою справою, ніж штурмові атаки, але все ж війна війною. Під час одного з останніх німецьких авіанальотів штаб розбомбили і мій дідусь отримав поранення.

Мій дідусь мав 5 нагородмедаль “За бойові заслуги”, медаль за визволення Варшави і ще три менш значимі відзнаки, назв яких я не пам’ятаю. Можливо це просто ювілейні медалі, які до 10-річчя чи 20-річчя Перемоги давали усім ветеранам. Знаю тільки, що під час війни дідусь отримав лише одну чи дві нагороди. Все решту – було уже по війні.

Дідусь дуже цінив і пишався своїми нагородами, але ніколи їх не носив. Навіть коли у школу його запрошували виступати перед дітьми на 23 лютого чи 9 травня, то часто приходив взагалі без медалей. У сільраду по святковий тюльпанчик на 9 травня теж міг прийти без медалей.

Як ветеран війни дідусь мав нібито багато пільг, але чим він і ми реально скористалися – це у 80-х купили без черги швейну машинку і кольоровий телевізор. Не за зниженою ціною, а просто без черги.

Пенсію дідусь отримував таку як й усі – тобто близьку до мінімальної. Шалені надбавки до пенсії ветеранам почали платити вже на початку 2000-х. Тобто тоді коли реальних ветеранів стало дуже і дуже мало.

Дідусь помер у 1996 році у віці 75 років…

У дитинстві дуже часто я запитував дідуся скільки він німців застрілив. Але жодного разу він мені конкретної відповіді так і не дав. Лише згодом я зрозумів дурість свого запитання. Впродовж усього свого життя дідусь вихвалявся не вбитими на фронті фашистами, а тим що, будучи ветераном, так і не вступив у комуністичну партію та останнім вступив до колгоспу.

Василь СОЛТИС, журналіст.

 

Архів новин
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031