16 квітня 2021 року
14:24:48

Думки

Тернопільська журналістка: “Я ніби потрапила у чорно-білий фільм 41 року”

02.01.2016 15:10

02.01.2016

2015  запам`ятається тим, що це був рік війни.

Коли мій дідусь згадував і через п`ятдесят років після  Другої світової , як в 43 -ому його контузило , як в 44- ому провалявся в шпиталях, як плакав у 45-ому, коли дізнався про закінчення війни, я дивувалася.Як то все можна пам`ятати?

До речі, він ніколи ніяких пільг не одержував. Документи з Владивостока, а призивався він із виселки, потрапивши у Москву, а потім у Ленінград –  загубилися, бо за солдатськими не пильнували, архіви –  офіцерський  і генеральський збереглися. А військовий квиток згорів, та й хто коли думав, що знадобиться в старості.

А тепер, думаю, як історія повторюється. Змінився нападник, а воїнам доводиться боронити землю на ентузіазмі і волонтерстві, не все навіть маючи посвідчення учасника бойових дій, а особливо, коли ти доброволець. Та і дії ведуться далеко не антитерористичні, бо тероризує ворог нашу землю не лише слоїками меду з гранатами, а й крупнокаліберною важкою артилерією,  від бомбардувань плавиться техніка і рушиться залізобетон. І кінця-краю не видно.

Я чула нарікання,скарги, осуд, прохання, побажання, оцінки подій на сході України від безпосередніх учасників бойових дій, які були там уже по півроку і більше, не нарікаючи на брак ротації. Була там з волонтерською групою під супроводом Сергія Сарабуна. Ні він, ні його побратими Ігор Миц, Іван Ваврикович,Тарас Паляниця нагород за волонтерство не одержували, але їх на блок-постах знали в обличчя. Два-три рази на місяць вони відвозили те, що назбирували люди, які самі не можуть доставити вантаж .Їх чекали з адресними передачами  в Артемівську, Піщаному, Широкіному, Слов`янську, Костянтинівці, Іловайську,Щасті, Дебальцевому…

До Дебальцевого тоді, в лютому, ми не доїхали.Там уже був котел. Лише військовими  “Уралами” пообіцяли доставити  хлопцям харчі. Хоча, як казали водії, вже три дні туди замінованими дорогами ніхто не міг добратися.

То був період, так званого перемир`я, яке тривало хвилини, про це  ми дізналися дорогою з радіоновин. Коли писала інтерв`ю із воїнами  навіть за 5-6 кілометрів від лінії вогню потужні постріли було не тільки видно, а й  добре чути. Солдати розпізнавали безпомильно “голоси ” снарядів різного калібру. Дивувало, як людину цивільну, що військові вирізняли  голоси своєї і чужої зброї.

Не бійтеся, це наші ” гради”, – казали , вказуючи на звук. – А звідси їдьте, поки ще видно, бо стемніє, сєпари з гранатометами будуть гуляти. “

Я ніби потрапила із сьогодення у чорно-білий фільм 41 року і він у мене в пам`яті залишиться навіки. І датуватиметься  він 2015 роком. Цей рік війни забути не можна ніколи. Тривогу, сум і біль у серці  ми беремо з собою у рік наступний Дуже хотілося б, щоб 2016-ий ми згадували, як рік миру і єдиної України – із загоїними ранами.

Людмила Островська, заслужений журналіст України.

Архів новин
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  
Погода
Завантажуємо курси валют від minfin.com.ua