23 червня 2021 року
05:07:13

Думки

Кожен з українців уже майже каліка. Як зупинити цю епідемію?

19.01.2016 12:17

19.01.2016

Була осінь. На алеї, що веде до Театрального майдану, лежала літня жінка з розбитою головою.

Судоми викручували її тіло. Над бідолахою безпорадно схилився такий же як вона безхатченко. Чоловік не знав, що робити, як зарадити… Всю цю картину споглядали перехожі. Споглядали з байдужістю на обличчях, ніби у центрі Тернополя щодня хтось б’ється в конвульсіях. Котрийсь молодик навіть зняв жінку на мобільний.

«Зараз перешлю тобі. Круто так вийшло. Вона вже майже померла», — почула краєм вуха його бесіду телефоном. Зі знайомою викликаємо «швидку». Якісь дівчата кажуть, що вже викликали, але чи скоро вона приїде до безхатченки? З’явилося на площі двійко охоронців порядку у формі. Наблизившись до жінки, вони затиснули носа — смердить, мовляв, і відійшли вбік …фліртувати зі знайомими кралями. Поглядом намацую серед натовпу, що зібрався, знайомого лікаря. Прошу надати першу медичну допомогу, бо ж сама боюся — раптом не так підніму голову, це ж судоми. У відповідь чую: «Це не моя спеціалізація»… Врешті приїхала карета швидкої медичної допомоги. Двоє медсестричок взялися піднімати хвору. Дужі міліціонери гидливо спостерігали за ними, аж поки хтось із натовпу не присоромив їх. «Куди її повезуть?» — спитала якась жінка. «Та куди? Відійде трохи і знову — на вулицю, аж поки від котрогось із приступів чорної хвороби не загнеться. Така вже її доля», — відказав байдуже поважний чолов’яга.

Боже, а хто ж із нас від такої долі застрахований? Хто знає, де завтра спіткнеться і впаде, чи не лежатиме отак, як ця жінка? Коли ми встигли так зачерствіти душею, зробитися такими байдужими? Наші ж прадіди ділилися із жебраком останньою крихтою хліба, найменша сльозина сироти знаходила відгук у їхньому великому серці… А ми?

Якось, повертаючись додому, побачила зграйку хлопчаків, років так до семи, котрі з усієї сили молотили мале циганча. Хлоп’я кулачками затуляло обличчя і плакало від болю. А з другого поверху за бійкою спостерігав опецькуватий батько котрогось із забіяк. Він голосно викрикував: «Давай, Андрійку, давай, бий у груди, хай знає дідькове насіння, як до нашого двору заходити!» Яким виросте отой Андрійко? Хіба гріхом буде для нього підняти на людину руку? Його з дитинства тато вчить мови кулака, бо того правда, хто сильніший… І коли на старості Андрійко не подасть йому кухля води або й зовсім вдарить за якийсь докір, то чия це буде вина?

Скажете, що вдієш? Переживемо, забудемо. Зло не минає безслідно. З кожним днем ми стаємо усе більше моральними каліками і калічимо тих, хто поряд. Інколи навіть не усвідомлюючи цього, не хотячи. «Мені соромно, що діти бачать, як я пасу корову, — зізналася зі сльозами на очах одна з учительок. — Соромно, бо коли помітять, то махнуть рукою на освіту. Навіщо, мовляв, протирати штани, коли однаково доведеться бути чорноробом?» Замість вирощувати свиней, доїти корів, сапати буряки, педагог мала б займатися самоосвітою, готуватися до занять. А не може. Її зарплати ледь вистачає дітям на одяг і харчі. А про таке як книжки, пресу, що вкрай необхідні, навіть мова не йде. Допоки попорає господарку, по хаті сяк-так перекрутиться, то ніколи вже й за зошити сідати. А так не має бути. Кожен повинен робити свою справу: вчитель — вчити, медик — лікувати, землероб — сіяти і збирати врожай, а влада — турбуватися про свій народ. В Україні усе не так. Вивчишся, а толку з того ніякого. Он скільки моїх знайомих з червоними дипломами і вченими званнями по ринках стоять. А керують ними вчорашні двієчники, ті, котрі вчасно зорієнтувалися в ситуації, взяли приклад із скоробагатьків. Бідний вихователь, вчитель, викладач ніколи не навчить дітей бути багатими. Він їм прищепить принцип чесності й прирече на виживання. Нехай він і словом не згадуватиме про гроші, не жалітиметься на долю, але у своїй поведінці, манері одягатися, цінностях вкотре доводитиме: говорити про високе важко, коли хочеться їсти.

Напрошується висновок: була б добра зарплата — люди подобрішали би. Але й це не гарантія. Є в нас риса така: скільки б не давали — усе мало. Як в анекдоті. Наказано українцеві, німцеві та французові взяти собі поля, скільки душа забажає. Німець відміряв сто кроків, француз — двісті, а українець скочив на коня — скакав день і ніч, аж поки не загнав гривастого. Відтак спішився і біг ще дві години. Коли ж упав знесилений, то кинув шапку наперед себе. «Там ще бурячки посію», — сказав захекано.

У нас нівелювалося відчуття міри, а разом з тим і сорому. В центрі Тернополя, під одним з каштанів, якийсь пристойно вдягнений чоловік у білий день справляє малу нужду… Молода мама посеред тротуару садить трирічну дівчинку до вітру… В парку на лавочці якась пара займається коханням, а в тролейбусі школярі настільки відверто цілуються, що старші пасажири опускають очі. Скажете, вплив телебачення. А коли перестати виправдовуватися і виправдовувати? Коли глянути у вічі правді й визнати, що проблема є. Та почати розв’язувати її бракує сміливості. Звісно, не всім, але багатьом. Тому поспішно проходимо біля молодиків, які нахабно чіпляються до дівчини, тому не зважаємо на жінку, котра лежить на тротуарі, подумки записуючи її до п’яниць, принижуємо безхатченка, котрий порпається в смітнику, а колись він, можливо, був учителем чи інженером, ліземо зі шкіри, щоб купити дитині мобільника, аби була такою, як інші, вона ж не дякує, а вимагає ще й комп’ютера, бо не знає справжньої ціни грошам…

Моральна та культурна кризи в Україні почалися, як стверджують соціологи, не сьогодні і не вчора. Та особливо загострилися вони в дев’яностих. Тоді ми отримали незалежність, але й досі не знаємо, що з нею робити. Так, у нас є свобода слова, але чи правильно розуміємо її? Хоча, коли перші особи держави і нардепи дозволяють собі крити матимо і хапають одне одного за грішне місце, то чому прості смерті не можуть обливати брудом гаранта Конституції  та весь політикум брудом бодай на кухні чи громадському місці? Чому звичайний водій тролейбуса не може крити матюком стареньку, яка поволі заходить до транспорту? Чому продавець у магазині не повинен дозволяти собі кричати на покупця лише тому, що той посмів зауважити: «Консерві вийшов термін придатності»? Приклад культурної поведінки й моралі повинна подавати еліта. Однак хто в Україні є нині елітою і чи вартий він так називатися? З іншого ж боку — нічого в цьому житті не відбувається просто так. І раз у нашої риби така голова, то хвіст, напевне, її вартий.

Ми змінилися. І не економічна, фінансова чи політична кризи тому причиною. Вони лише каталізатори нашої озлобленості на владу, що гребе усе до своєї кишені, на Європу, яка не хоче приймати нас, на сусіда, який зумів вкрасти й не попастися… Ота злість породжує жорстокість і навіть якусь насолоду від споглядання чужої біди на блакитних екранах, газетних шпальтах. Про милосердя, доброту, які з давніх-давен вирізняли нас, українців, серед інших національностей, забуто.

А може, вистачить? Може, час перестати дивитися на інших і нарікати на всіх і все та почати змінювати цю країну і світ із себе? Згадати про любов до ближнього, зрозуміти, що після чорної смуги обов’язково йде біла. Прийняти, що ми тільки гості на цій землі, і коли йтимемо додому, нам не дозволять взяти із собою ні маєтків, ні авто, ні одягу — лише те, чим збагатилися духовно, чого навчили своїх дітей і якими залишимося в їхній пам’яті. Криза економічна, політична, фінансова, як доброякісні пухлини – випробовують суспільство, але не знищують. А ось моральна й культурна кризи — злоякісні утворення. Вони вбивають душу народу і калічать його майбутнє. Саме з ними нам потрібно щосили боротися.

Вікторія Отаманчук.











 

Архів новин
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930