18 жовтня 2021 року
07:12:43

Суспільство

Історія мешканки Тернопільщини, котра нікого не залишить байдужим

17.01.2016 18:12

17.01.2016

Ця рубрика для жінок і про жінок.

Кожна з читачок може. написавши нам, стати її авторкою, оповісти свою  історії, описати свою долю. Не просто для того, щоб стало легше на душі, а ще й, аби для інших була наука, та отримати поради чи підказки.

Що ж, оповідь перша:

Двох похоронила. Третій — у світах

Сказати, що Галина була вродливою, — не сказати нічого. З лиця її можна було воду пити. Подруги заздрили, хлопці — задивлялися, а сусіди прямісінько згоряли від цікавості, кому ж тая ружа дістанеться. А зірвав її Микола із сусіднього району.

Односельці губилися в здогадах, де ж то молодята зазнайомитися могли. Адже Галина ніби до хати прив’язана. Згодом поповзло селом: жениха для доньки мати підшукала. І дарма, що майже на двадцять літ старший та й на вид миршавенький. Головне, що має хату й до хати. А там — зживеться-злюбиться.

Справили гучне весілля. У 16 років стала Галина газдинею в чоловіковій хаті. Та коли б газдинею — наймичкою. Микола ревнував її ледь не до кожного стовпа. Сам же частенько за північ додому повертався та ще й під мухою. Коли завагітніла, не знала радіти чи плакати. День і ніч молилася, благала Богородицю врозумити чоловіка, дати їй мудрість і силу покохати його. Бо жити в розкошах, але з нелюбом — те ж саме, що в золотій клітці.

Того дня в Галини якраз почалися перейми. Микола відвіз її до лікарні, а сам… гайнув із приятелями майбутнього нащадка «обмивати». Спершу «обмивали» в хаті, потім — у місцевій кнайпі, а коли надвечір телефоном дізналися, що син народився, котрийсь запропонував на став піти, аби на ранок породіллі свіжої рибки принести… «І нащо той Микола у воду поліз? Чого ніхто його не рятував?» — перешіптувалися сільські цокотухи та хитали головами, мовляв, ой, бідна Галя, бідна, щойно дитину народила, як уже чоловіка хоронити мусить…

Звістку про Миколину смерть Галина сприйняла навдивовижу спокійно. Не плакала, бо сліз наче не стало. Тільки гіркий клубок застряг у горлі, не даючи спокійно дихати. Притискала до грудей малятко, нашіптуючи: «Нічого, нічого, якось проживемо…»

Літа, ніби вода у струмку, спливли. Не встигла й озирнутися Галина, як син Олежик до першого класу пішов. Тішилася ним, гордилася, бо не дитина росла, а золото. Та й після Миколиної смерті вона наче тяжкий камінь з плечей скинула. Очі знову засяяли щастям, врода ще пишніше розцвіла. Коли синові було п’ять рочків, пішла заочно вчитися у педагогічний. У виші й зустріла його… Остап був на два роки молодшим від неї. Одразу після школи влаштувався на роботу, тому й вступив на заочне. Галині здавалося, що кращого від Остапа в світі просто нема. Вони розуміли одне одного з півслова, з півпогляду… Найбільше переживала за те, як Олежик сприйме її коханого. Довго не наважувалася познайомити їх. І ось — нагода. Першовересень. Вона приготувала святковий обід і з величезним хвилюванням чекала найважливішого гостя. Щойно Остап переступив поріг, як Олежик притьмом кинувся до нього з обіймами. «Я знав, знав, татку, що ти сьогодні прийдеш», — залопотів.

Ті п’ять років були найсвітлішими в Галининому житті. Вона була настільки щасливою, що навіть боялася собі в тому зізнатися. Сусідоньки ж давно перемивали їй кістка, заздрячи. Мовляв, взяла собі молодшого, крутить ним, як знає, як собача всюди за собою водить… А їм з Остапом було байдуже до тих теревенів. Вони чекали бузька в гості. І коли на світ з’явилася Оленка, здавалося, увесь світ перестав існувати. Та не надовго радість оселилася в хаті.

То була неділя. Остап помагав кумові сіно складати, як зробилося йому погано. Голова розколювалася, наче сотні голок одночасно увіп’ялися в мозок. Тоді зіпхав усе на перевтому, та напади болю частішали, довшали, посилювалися… Врешті Галина вмовила чоловіка піти до лікаря. Вирок був невблаганним: рак мозку. Рятувати пізно…

Остап згасав на очах. Від безсилля та горя Галина зчорніла. День і ніч сиділа біля ліжка коханого, а коли той забувався у сні, падала навколішки перед образом і благала Господа не забирати милого, бо життя без нього — пекло…

Похорон був велелюдним. Усе село прийшло попрощатися з Остапом, бо добрим, роботящим, справедливим чоловіком був. Коли ж труну почали опускати в яму, Галина кинулася на неї. Заледве відтягнули її… Непритомною віднесли додому. Кілька тижнів нездужала. У маренні кликала Остапа, плакала, кричала… Якоїсь ночі він прийшов до неї. Лагідно взяв за руку та, дивлячись у вічі, попросив: «Відпусти мене. Я завжди буду поруч. Живи для дітей. Ти їм зараз дуже потрібна…» І вона прокинулася. За вікном народжувався новий день…

Гірка втрата дуже змінила Галину, зробила її мовчазнішою, заглибленою в себе, загасила отой вогник в очах, що зачаровував багатьох. Але врода її не змаліла. Ота таємничість, безвихідь, сум ще більше інтригували та вабили чоловіків. Серед тих, хто закохався в Галину до нестями, був і Василь Семенович. Збоку інколи здавалося, що він наче пришитий до неї: завжди поряд, у всьому підтримує, з дітьми порозуміння має… Сусідів аж цікавість розбирала, коли то все весіллям закінчиться. Майже три роки Галина на Василеві залицяння не зважала. Він уже й сам надію втратив, аж якось, напідпитку, наважився розставити всі крапки над «і». «Будеш моєю жінкою чи ні?» — запитав, ставши на коліно. На роздуми дав три дні. Галина вагалася, а мама усе вирішила за неї. «Ач, яка пані знайшлася, — закипіла. — Думає вона… Вісімнадцятка знайшлася. Любов їй давай. А дітей хто на ноги ставити буде? Ти? На свою вчительську зарплату? А він по заробітках поїздив, гроші має…»

Піддалася Галина на свою біду на мамині вмовляння. Розписалися. Життя відразу якось не склалося. В усьому порівнювала Василя з Остапом. І порівняння те було не на Василеву користь. Коли відчула, що при надії — злякалася. Вік уже, та й люди знов язиками плескати будуть. Хоча, може, хоч народження дитини змусить її поглянути на Василя іншими очима…

Софійка і справді на трохи повернула затишок в їхню родину. Коли їй виповнилося два рочки, Василь зібрався на заробітки. Повернувся через рік, ніби сам не свій. Галина губилася в здогадах і дивувалася жалісливим поглядам, якими усе частіше й частіше проводжали її сусідки. Правду їй розповіла кума. «Чи сліпа ти, чи дурна, Галько? — спитала з порога. — Вже все село знає, що твій Василь з Катериною водиться. Вони удвох і на заробітки їздили. Правда, він раніше повернувся. А вона тільки післявчора нагодилася. Із животом… Розумієш?» Від тієї звістки Галина аж присіла. Що відчувала в ту хвилину, важко сказати. Та коли Василь опівночі прийшов додому, подала йому зібрані речі. «Я все знаю», — мовила, дивлячись у вічі. «Вибач, я не можу залишити її з дитиною», ─ почав виправдовуватися. «А мене з трьома, значить, може», — подумала, а вголос мовила: «Іди з Богом…»

— Вони з Катериною виїхали із села,каже, міцно стискаючи горнятко чаю.Уже шість років як виїхали. Ні слуху ні духу… Сама я лишилася зі своїми діточками. Інколи страшно, бо що можу дати їм? Зарплата у вчителя нині, як кіт наплакав. Але нічого, основне — здоров’я, а решту додасться…

— Не вірю, що більше вам ніхто руки й серця не пропонував, — зауважую.

— Пропонував, — зізнається. — І не один. Але страшно мені долю свою знову з кимось пов’язувати. Двох чоловіків уже похоронила, третій — у світах. Не переживу більше розчарування. А часом, знаєте, думаю, може, то пороблено мені, що сама нещаслива й іншим нещастя приношу?

Наталя Чорна.

 

Архів новин
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031