25 жовтня 2020 року
19:51:10

Особистості

Юрій Щербак: “Колись за таке відрубували руку і ставили на чолі тавро”

23.07.2015 09:28

23.07.2015

Трилогію “Час смертохристів”, “Час  великої гри”,”Час  тирана” прочитала на одному диханні. У них Юрій Щербак яскраво описав три режими для України: гетьмана Махуна (2077рік),псевдоліберальний Василя Волі (2079) і , власне, нетипового  українського тирана , як ви його називаєте, головного героя –  Ігоря Гайдука.

Коли ми з друзями обговорили цю трилогію часу, коли спробували збагнути велич погляду автора в майбутнє України, який нас просто засмоктав у воронку його прозріння і прозріння головного героя, виникло багато запитань. А нещодавно випала нагода задати їх особисто публіцисту.

– Юрію Миколайовичу, ви таку нелегку місію взяли на себе – спонукати до думки про майбутнє України, застерегти можновладців  від необачних кроків,зрадливих і продажних помислів, відкрити очі  на звичну і тому не дуже помітну дійсність. Хто знає вашу творчість, той ще раз переосмислить  постулати сьогодення з проекцією у майбутнє,а хто ще не читав, матиме насолоду від  інформації і неодмінно  знайде ці пророчі книги не тільки із захоплюючим сюжетом, неперевершеним і оригінальним літературним стилем, а , здається , наповнені простором Творця, якому лише одному відомо, що ж є насправді і що може бути. Ви обнадіїли, що  завжди є шанс внести корективи в життя, але, на жаль, не всім дано побачити це, лише прозрілі змінюють простір і шукають дорогу, щоб відповісти на запитання:”Куди йдемо?” Як ви самі визначаєте жанр? Бо як на мене, це письмо не вкладається у рамки до цього відомих жанрів. Це не фантазія і не гола візія, це   суспільно- корисне, громадянське народознавство чи краєзнавство,  в якому закодована, перешифрована українська історія ХХ-ХХІ століть…

– Дуже важко визначити жанр, бо сплелося кілька технік  подачі матеріалу.  Я думаю ,що це поєднання політичного трілера  і антиутопії, філософських роздумів про Україну, про життя і смерть.Можливо іще якийсь вимір є іронії чи гротеску.Коли писав, то не думав, який саме жанр.Для мене було важливо , щоб сюжет стрімко розвивався  і читач прикипів до цього тексту.

– Як читач, можу ствердити, що вам це вдалося.Твори ваші  передбачили жахливі події захоплення України ордою, прихід Сірого  князя- владики  в кінці тисячоліття, а злодіяння  пришвидшено реалізуються уже тепер і тут .Чи сам ясновидець-філософ не прискорив це видиво, як тепер сприймаєте написане   3-4 роки тому?

– Я боюся. Тепер мене інколи це  лякає. У книзі “Час тирана” я писав про призначення іноземців на керівні державні посади, писав для сміху. Тепер це актуально. Це не є особливі передбачення, просто  я 20 років живу в політичній атмосфері України, глибоко в неї занурений, знаю дуже багато і мені вдалося прочитати тенденціїї .І плюс страшна подія, в яку ми не вірили-  напад Росії.Вже з 2005 року ця тематика назрівала. Це дуже похмуре пророцтво,  але , на жаль, воно   здійснилося.

– Мені дуже симпатизує ваш головний герой –  генерал Гайдук.Він для мене живий і теплий, простий, доступний, але недосяжний, як месія. Вам вдалося привідкрити  двері  до лабораторії розвідки, національної безпеки, різних управлінь, навіть катівень …Це ваш досвід дипломатичної служби і життєвих колізій  чи насправді  був  у вас такий  приятель… Скільки вашого Гайдука, а скільки збірного? І чи могла б з”явитися ця робота, якби не ваша світова практика?

– Якби не мій послужний список, навіть мови про роман не могло б бути. Прототипом героя для першого роману стала відома особа. Цей чоловік прийшов на презентацію книжки “Час смертохристів” і  так виступив, як не виступають гуманітарії.Філософськи глибока людина, вражаюче всестороння, закоханий в українську літературу, відчуває слово.Він доктор технічних наук, колишній начальник військової  розвідки України, колишній голова СБУ, радник Президента України, генерал-полковник, він був військовим аташе у Вашингтоні, коли я там працював послом -Ігор Петрович Смешко.Ми познайомилися з ним у 1994 році, я дуже годжуся і дорожу дружбою з ним, надзвичайно цікава постать.Зараз він на посаді голови комітету з питань розвідки при Президентові України.Військовий інженер. У його науковому доробку понад сто праць та численних винаходів в галузі проектування головок самонаведення керованих ракет та систем керування високоточною зброєю.А серед нагород -медаль”За військову службу Україні”і звання Почесного магістра Об’єднаного інституту розвідки при Національній академії розвідки України.Я не міг не взяти з нього для написання деякі риси.З нього  сформував образ, а далі , що стосувалося долі, життєвих колізій- герой  розвивався сам, жив своїм життям, я його вже сформував, він вдосконалювався і змінювався. Отже,  є реальна особистість від якої пішов генерал Гайдук. Інакше, важко було б писати, не знаючи, що поруч є такі особистості.А ще мені хотілося показати, що не лише прості люди творять історію, лікарі і вчителі – це перевірені персонажі прози, а є і  такого типу люди, які опікуються національною безпекою України. Мені здалося, що це вдалий вибір.

– Без сумніву. Коли Дмитро Павличко  на Майдані казав , що нам потрібен генерал Ігор Гайдук, я ще не знала про книжку.Він навіть гасло кинув “Слава Гайдуку!” Я знайшла потім ваш твір , інтернет знає все. Отже, друзі були першими рецензентами і читачами  трилогії. Як вони оцінили це явище?

– Я дуже вдячний Дмитрові Павличку, ми з ним дружимо п”ятдесят років.У нас дуже багато спільного в нашій політичній діяльності:ми з ним працюємо в комітеті захисту України, в русі “Україна в НАТО” та інших громадських  організаціях. Він був одним із перших читачів і мені була важлива його думка, а тим паче він високо оцінив роботу.Це все було в час, коли на Майдані визрівав конфлікт, лунали постріли. І коли він сказав :”Слава Гайдуку!” – то було зрозуміло, що суть героя відповідала ситуації, яка охопила Україну, саме така людина , для якої Україна понад усе, потрібна була тут і в цей час,  герой, здатний піти на самопожертву.Дмитро зрозумів це. Він брав участь у презентації моїх книжок, він патріарх нашої літератури , символ України, його вірші звучать молодо і його думки для мене багато важать.

– Відомий історик і публіцист Вадим Скуратівський , який написав передмову-післямову до роману , зауважив,що Юрій Щербак написав те, “чого у світовій літературі не було”.”Маємо справу з тритомником, у якому постає і минуле України, і теперішнє, і гіпотетичне майбутнє. Після Вальтера Скота –  це найкращий світовий роман .” Кажуть, що майбутє можна бачити,  вивчаючи минуле. Коли ви сіли за цю роботу , ви  мали чітку лінію розвитку подій, відчували необхідність і  страх змін , глибину людського фактора? Чи була потреба опрацювати  якісь додаткові  матеріали для  наповнення сюжетних ліній?

– Не було якогось чіткого плану написання, варіантів розвитку подій чи сюжетних ходів. Воно приходило саме.Я навіть дивувався звідки все це.Бувало, що з героями заходжу в глухий кут, потім матеріал відлежується і за два-три дні приходить якесь рішення, з”являються несподівані ситуації, групуються герої.Процес творчості, взагалі, таємниця.Єдине що було, і це підмітив Вадим Скуратівський,- це те, що я завжди виступав проти  українського  хуторянського пупоцентризму. Коли я поїздив світами, працював за кордоном , я зрозумів, що ми  зі своїми проблемами  не єдині у світі. Ми унікальні, але синдром  самозамкнутості, самозакоханості, самоколупання в собі- не  тільки наш.Скуратівський підкреслив, що тут Україна в центрі світу.Світова історія твориться зараз в центрі України.

– Вражає  форма написання трилогії. Багато моїх друзів кажуть, що “в”їстися ” не могли  у зміст  через велику кількість офіційних документів, донесень, пояснювальних записок, звітів. Але саме в них важливі сюжетні ходи.Як вам вдалося знайти  компроміс  між  лірикою, фентезі  і тим інформаційним цунамі, яке в офіційних донесеннях вподовж трилогії  робило Україну в центрі світових подій?

– Київські друзі ще  60-ті роки відкрили для мене  великого Бахтіна, теоретика  роману.Він заклав ідею діалогічності прози, де мають звучати різні голоси, а не монолог.Він сказав, що роман вбирає в себе все: і математичні формули, і суху інформацію, і документи.Я в першій книжці писав про розвідника, щоб навмисне показати того, хто збирає інформацію для досьє, відкрити кухню формування цього документу, бо на кожного державного діяча чи й на кожну людину  є така папочка.То як тут без офіціозу і без переживань за об”єктивне  чи  суб”єктивне зібрання інформації. А оскільки українська розвідка має світове розгалуження, то й донесення йшли на геджети, портали, момонітори і робили інформаційне цунамі .

-До речі, ви пишете”геджети”, а ми звикли вже до “гаджети”…

– Та це я по-американськи так написав…

Майже 22 роки ми прожили так собі, ніби самостійно, ніби незалежно, в мирі, в політичних штормах борців за владу. Аж поки не визрів Майдан  чотирнадцятого року, який можна назвати продовженням  Трояндової революції. А потім – “Небесна сотня” і  загарбницька лапа “зелених чоловічків”, які  цинічно  заблудилися у східних і південних степах України .Нині ми  в центрі світової історії. Великий збройний конфлікт триває більше року без інтенсивного втручання світової спільноти. Ви це і передбачали у своїх книжках, написаних кілька років тому. Ця неадекавтність поведінки Європи і Америки проглядається і на кінець століття?Цього розчарування нам не позбутися , живучи у центрі материка, поки їх не клюне смажений півень?

– Оті надії, що Америка нам поможе, також із далекого хуторянства, яке я не підтримую.З одного боку ми нічого не можемо зробити, а з другого- завжди надіємося на когось і віримо в допомогу.Я побачив, що політика заснована на національному егоїзмі. Для мене величезним прикладом є Ізраіль.Не чекаючи допомоги, вони вибороли свою незалежність, а потім, коли стали стратегічними  партнерами Америки,( американці і зараз дають їм на  3-4 мільярди військової допомоги)вміють  протистстояти американській політиці.Чемно відповідають:”Отут ми робимо так, як нам треба”.Хочеться, щоб і Україна так гідно вела себе. Чекати допомоги – невдячна справа. Світ вестиме себе так і в кінці тисячоліття.Кожна країна має свої егоістичні інтереси.Тому одні хочуть побороти військовий  кофлікт, а інші налаштовують себе на  торгівлю з Росією. На жаль.

– Велика сусідня з нами країна,  намагається силою зламати опір українського народу, перетворити Україну на провінцію якоїсь імперії, застосовуючи всі засоби.Через сто років від Першої світової- історія повторюється, навертає нас у той  дебютний  першочас головної  її драми. За трилогією  агресія москалів , навіть після  розпаду Росії,  простежуватиметься і у Великій темряві після ядерного вибуху , і в третій та четвертій світових війнах і навіть через сто років від описаного вами часу. Я не хочу, щоб ваші передбачення збулися, бо стоїть питання  смерті   не лише військовозобов”язаних, а й мирних жителів. І все ж чому саме так ви побачили майбутнє? Це з витоків минулого чи з пророчих снів?

– По-перше, з 1941-ого до 43-го наша сім”я була евакуйована в Росію. Там багато добрих людей. Ми жили в такій сім”ї, яка постраждала від сталінщини.Їхній син загинув у таборах і вони ненавиділи більшовиків.Але мені в руки потрапив щоденник мого на 7 років старшого брата, де він писав, що багато росіян вважають українців зрадниками. Мене це муляло, було боляче і неприємно. Зараз я розумію,  все, що відбувається в Росії, це похідне від її народу,його ментальності. Не уряд  більшовицький поганий,більшовики також використовували менталітет російського народу, як і Путін.І сьогодні ота шалена підтримка Путіна показує нам, що в суті цього народу завжди була зневага до українців і навіть ненависть.Вони завжди вважали нас куркулями, самостійниками, заздрили нам, бо українці завжди краще жили навіть на території Росії. Йдеться про комплекс народу: з одного боку- месіанство ,  а з другого- жити в злиднях, але гордитися, що держава була сильна і її бояться.Це все є виразом народних уподобань. І важко уявити, що вони можуть стати нормальною європейською державою. Хіба що, коли розпадеться Росія на менші землі, то кожна обере свій шлях розвитку.Чи європейський, чи азійський, але не імперський. Бо російська імперія  побудована на агресії, захопленні земель, їх розширенні. Це ми бачимо і зараз. Іншого, просто, не видно, коли 400 років народ демонструє  комплекс  зверхності, посягання на чуже, то так буде і в майбутньому, в кінці 21 століття.

– Коли ми одержали своїх поручителів за здачу атомної зброї, то знали всі, що не може бути вже таких воєн, як перша, друга світові, чи як ви називаєте “тридцятилітня”.  Але ж можна вжахнутися моторошній схожості перед початком тих, зафіксованих мільйонами життів воєн, і нинішньої , гібридної, неоголошеної, яка забирає в нас найкращих синів і дочок…Оте німе питання:”Чим воювати?” – стоїть у повітрі і зараз. Тому я прискіпливо читала в романі про новітню зброю.А може вона є уже у використанні?  (я навіть виписала, щоб не помилитися): “дрони, радіокеровані  танки “Оберіг”, ні танки-  ні бронетранспортери, а новий вид зброї -“Ящірки” – метрової висоти, керовані автоматично, видовжені до 5-7 метрів з кількох рухомих об”єктів на кулеподібних колесах,  долаючи будь-які перешкоди цей витвір  несе на собі  ракети і 155мм гладкоствольну гармату , яка стріляє гіпершвидкими кінетичними й кумулятивними реактивними снарядами, здатними пробивати найміцнішу броню.Літак  дальної електронної розвідки типу “Авакс”, джип “УАЗ-Варяг”,десантні “Черепахи”, крилаті ракети “Топ-19″,”Витязь-4”, самонавідні переносні українські ракети “Бджола -5М”, німецькі засліплюючо-шумові гранати рг-8, лазерні пістолети й бойові шоломи карабінерів із вбудованими радіостанціями та індивідуальними радарами, гранати паралітичної дії”…Звідки ці назви?

– Це я вивчав .Понад 80 відсотків названого- уже існує у світі і діє. Дрони- це наші безпілотники.Є два типи. У нас розвідувальні, але, в принципі, вони можуть виконувати бойові завдання-стріляти ракетами.Вперше в житті я побачив такий безпілотник  на закритій військовій базі в Ізраїлі. Це конструкція завдовжки 2,5 метра і летить він на завдання з бойовими ракетами. Зараз вони  виконують важливу роль і є в гарячих точках, в тому числі і в Донбасі.Лазерна зброя, наведення гармат- все це є.За електромагнітною зброєю майбутнє.Вона паралізує всю електроніку.У США в центрі бактеріологічної зброї (я ж епідеміолог-бактеріолог) мені вперше показали гаджети.Саме звідти через них  керували  операціями в Югославії.Тоді там була миротворча місія.Про “ящірки” я вигадав, але добре було б, щоб і така гнучка і чіпуча зброя була.

– Мені хочеться зацитувати уривки з ваших книжок, щоб слухачі, читачі  знали, що безвихідних ситуацій не буває,Україні вдалося здолати темряву і мріяти, будувати, завдяки умілому керівництву державою.. Скажімо, “з хабарами було майже повсюдно покінчено – і не тільки шляхом розстрілів і повішень,- а головно завдяки запровадженню офіційних цінників: за будь- які послуги призначалася справедлива плата.” Чи не рецепт із 2084 року для нашого новоствореного антикорупційного комітету…

– Цинічно брати гроші за всякі злочини і цим потурати злодіям.Колись за таке відрубували руку і ставили на чолі тавро. Зараз з”явилася система плати за вихід з тюрми. Це аспект  економічного покарання, воно має місце, це наповнює бюджет.

-Якби ще ця сума відповідала сумі вкраденого в людей…

– Все в розвитку.

-Зрештою, за книжкою:одного розстріляли, другого повісили, а третього вже врятував інстинкт самозбереження…

– Я згідний. А тим більше зараз, в умовах воєнного часу, потрібен такий контроль аж до  тимчасового введення смертної кари, бо не виберемося з тієї  рутини підлабузників за гроші.

– Або:”Готівки на руках населення  майже не було, хоча грошова одиниця укр існувала. Під час реформи кожному громадянину України внесли на рахунок по десять тисяч укрів і відкрили кредит на сто тисяч укрів, що давало змогу розпочати свій бізнес, орендувати землю чи сплатити за навчання дітей. Це все і багато іншого, доброго і гарного для людей зробив  так званий тиран, тонкий людяний політик,для якого Україна була понад усе -Ігор Гайдук.”Я хочу голосувати за такого тирана.

Щербак:(Сміється)

– Його порівнювали із канатоходцем над прірвою, якому не можна було зупинитися  в сумнівах, розслабитися на півдорозі.Оточення його переконувало, що він мав величезну владу і велику популярність в народу. Було саме так у 2077-84 роках.Сам же головний герой трилогії говорив, що вони помиляються.”Я , як диктатор і тиран, маю реально владу над п”ятдесятьма особами, не більше.Ну ,може, над сотнею людей.Я можу їх змістити з посади, призначити нових. І все…А далі  від кожного залежить , як він мій наказ виконує.Є такий закон зіпсованого телефону.Будь-яка влада спотикається на цьому законі.І все питання полягає в тому, чи цей телефон  працює погано з технічних причин, чи хтось свідомо спотворює сигнали. Я не в силах перевірити як виконуються мої накази.Знаєте, що я вислуховую під час поїздок на місця? У нормальній державі більшість проблем вирішується  на  рівні повітів і земель, а не в столиці.А в нас..”. Отже, проблема ця так і розтяглася на тисячоліття.Він бідкається у 2084 році тим, що турбує нас і сьогодні.

– Може це і перебільшення, я ж достеменно не знаю що буде в кінці тисячоліття.Просто формування нації відбувалося в умовах несвободи. Якщо взяти навіть Київську Русь6 там був поділ на верхівку і смердів.Потім був період відносної свободи- гайдамаччини, козаччини.Кріпацтво дуже неволило наш народ.А тим паче поневолення було і соціальне і національне.Українська нація формувалася в жахливих умовах поневолення, а це виховувало рабські інстити.Зараз в умовах вільного існування, а я бачу, що нове покоління уже не має страху радянської епохи, життя мусить піти по-новому.Я думаю, 2-3 покоління уже сформують вільну націю, європейську.

– Зрозуміло тепер чому  на Майдані звучали заклики про те, що нам потрібен генерал Гайдук. Україну зараз переповнили агенти режиму Путіна. Агентура, яка абсолютно безкарно діє на нашій території, проводить інформаційні війни. Потужно працює телекамера і  як тут не згадати гнітючий  винахід вашого героя професора Вебера:”…телевізійний вірус, який вражає мозок людини і викликає психічне захворювання, до синдрокомплексу якого  входять прогресуючий дебілізм, емоційна тупість і стан агресивної ненависті.”Наслідки цього вірусу ми вже відчуваємо.Чим не новітня зброя?. І це дуже серйозний виклик національній безпеці. А  Гайдука у нас немає і чи зможе його виплекати наша земля чи позичити треба готового?

– Я дуже серйозно до цього ставлюся, читав наукові дослідження про вплив зорових образів і накачки тієї інтенсивної інформації. Це проблема. Люди захищені. Імунітет мають лише самостійно мислячі, вільні люди, які читають, аналізують, вміють критично ставитися до інформаційних потоків.А пересічний громадянин далекий від цього, мало читає і будь що, тому піддається впливу того цілеспрямованого потоку неточностей суспільних характеристик.У моїй книжці є такий винахід, не знаю чи ви помітили…

-Регламентований час перегляду телепрограм.

– Так. За режиму ,так званого, тирана Гайдука скоротили до трьох годин час перегляду телепрограм.У цьому щось є. Хай люди більше читають книжок, переглядають інтернет, але ж не заковтують тупі телепрограми, які тільки дезорієнтують у вирі сьогоднішніх подій. А Гайдука нам ніхто не виховає. Нам потрібен свій герой, який бачить чіткий прогресивний  розвиток української держави . Зрештою, кожен із нинішніх керівників і складає одну із граней такого будівничого, зорієнтованого на досвід передових європейських країн, на ведення  бізнесу, закладення  індустріальної основи.Правда, військового лідера у нас не було.Для мене прикладом є генерал  Ярузельський. Якби там у Польщі до нього не ставилися,я знав  його оточення,особисто його,  вивчав  досвід роботи, брав у нього  інтерв”ю. Це був патріот і він робив усе, щоб кров не пролилася.Радянські війська могли вторгнутися  і захопити Польщу. Поляки це розуміли  і,незважаючи на його гріхи, він відійшов  у інший світ в шані.Для мене ще є кілька військових особистостей в світовій історії,які , захопивши владу, вели країну потрібним шляхом і грамотно.Тут все залежить від  особистості,від масштабу тієї людини, яка візьме на себе нелегку справу розбудови держави.

– Коли ми вже заговорили про принади іі спокуси влади, кілька ремарок із  життя Академії влади. Гротескно, але ми знову і знову наступаємо на ті ж самі граблі словоблудства, брехні , підкупів, шантажу, відвертої зради.І не буду казати ще чого. Я цитую, а ви коментуєте з проекцією на наші вибори.Треба сказати , що кратологія- тобто владознавство  акумулювало досвід з найстарішого навчального закладу, заснованого 6537 років тому.Ось, які тести треба скласти, щоб стати слухачем Академії.Волю до влади перевіряли просто:”Вчитель(чоловік -клон) підводив абітурієнта до стовпа, до якого був прив”язаний незнайомий чоловік або жінка й пропонував кандидату у слухачі вбити цю людину- свого головного конкурента і суперника  в боротьбі за владу. Потім був тест на відсутність совісті- якості дуже необхідної для справляння влади.Тих, хто пройшов тест убивства, вчитель саджав на лавки і  , засікаючи час , давав наказ написати донос, памфлет, брехливе повідомлення, наклепницький твір про найдорожчих, найрідніших людей.Найскладнішим випробуванням була відповідь на просте запитання: навіщо тобі влада і що ти збираєшся робити з нею?”Може б то, з цього питання починали і наші можновладці?А то стають за трибуну після виборів  і тоді вже питають:”Скажіть що будувати, те і будемо”

– Це дуже серйозне питання. У цих новелах, гротескно я поставив певні  проблеми влади…

– Вони йдуть, як окрема сюжетна лінія…

– Я виокремив різні епохи і різних можновладців.Зазвичай ця субстанція завжди пов”язана з вирішенням долі людей і можливими помилками. Але незалежно від епох і перебігу подій кожен, хто йде до влади, повинен собі відповісти на питання:”Навіщо?” Бо 90 відсотків тих, хто прагне владарювати чіткої будівничої лінії не мають. Хочуть влади заради влади.

– Чомусь до таких людей липне багатство, розцвітає бізнес, потроюються статки…Не в країні, яка наймає на роботу, обравши на кервне крісло, а саме в правителя-олігарха…

– Навіть не гроші, а скоріше для людей упосліджених, з комплексами  влада дає задоволення володіти масами, вивершуватися. У Путіна комплекси  безвілля, маленького росту, колишнього принизливого статусу прислужника-все це зробило з нього монстра, який не може в брехні зупинитися, творить безчинства, від яких світ здригається.Але  не така мета влади, щоб так себе реалізувати. Владу наймають на роботу люди, отже, вона мусить служити народу, нації.А керівник такого рангу мусить знати що запропонує своїй державі для р її розвитку і розквіту.

– А як щодо ніби випадкового самодіяльного напису невідомого солдатського філософа-“Совість придумали злі люди, щоб вона мучила добрих”. Не думаю, що в цьому є випадковість, що хотіли підкреслити?

– Дійсно, совістю мучаться добрі люди.А злі не знають що це таке, коять злочини, чинять неправду, вирощують несправедливість.Скажімо,часто  совісна людина не може обіймати владне крісло, вона не йде до влади, бо соромиться її вживати і бачити що за нею йде.Надати наказ, щоб тисяча вояків ішла в атаку, знаючи, що третина поляже, не просто. Людина з совістю буде мучитися, вивіряти ходи, щоб були якнайменші втрати бійців.А байдужий, безсоромний, незважатиме ні на що.Солдатський філософ це й підмітив.

–  І ще одна ремарка. “Придивіться до равликів,- сказав учитель.- Ті, що лежали в траві ліворуч, хочуть переповзти  на правий бік доріжки, де на них чекає така сама трава.Ті, що були з правого боку, щосили намагаються дістатися лівого берега.Для них доріжка- як Атлантичний океан. Равлики думають, що вони Колумби.І тоді з”являєтесь ви і своїми важкими черевиками розчавлюєте равликів, наче грізні і анонімні боги.Невдахи не розуміють за що їх спіткала така кара. Так само, коли вас на шляху до влади  знищує якась небесна сила- це відбувається на позір безглуздо й алогічно. Але не забуваймо, що наймудріші равлики або зовсім не перетинають доріжки, або переповзають її, коли по ній ніхто не ходить. Такі виграють.” Браво, майстре! Наука гарна в країні, яка з виборів ніколи не виходить, незалежно від початку виборчої кампанії..

(Сміється).Це така метафора успіху.Дуже часто обережні люди , які не лізуть вперед, не біжать першими, не гинуть у перших рядах- виграють.Часто це недобрі і нечесні боягузи.Сміливі ж ідеалісти ідуть вперед і гинуть. Ті ж , хто вичікує, виграють. Це і метафора влади. А ще я цим хотів іронічно  метафоризувати людські ілюзії.Кожен, хто сидить на правому березі, хоче перелізти на лівий, а той, що на лівому,має ілюзію, що на правому краще. На жаль, багато людей живуть ілюзіями.

– Шкода, що у нас є багато слухачів тієї Академії влади, прототипів зрадника української ідеї Крейди, який поїдаючи  галушки з салом, переконаний , що “ми народ м”який, співучий, терплячий.Жили ,не тужили в рабах Росіїї й  Польщі.Жили краще, як наші хазяї. Бо ми-хитрі, а вони-дурні.” Тому   перемога світла над темінню поки що проглядається у далекій перспективі.Не кожен дасть відповідь зануді, як це зробив Гайдук:”Запам”ятай, салоїде і галушкожере. Ми не тільки народ плуга, а й народ шаблі.Ми вільні, горді  та войовничі.Ти забув повстанців, партизанів,махновців, бандерівців,  протестувальників. Українці вперті як у житті так і в бою.Згадай Майдан.І не будуть коритися ніяким місцевим султанам. Не стануть рабами!” Ці слова ніби відкривають шлях до прозріння,самоствердження, самопізнання та ідентифікаціїї своєї національної ідеї, але що нам, нині сущим , треба  уже робити, щоб  Україна не перетворилася на руїну, на поле крові , не стала епіцентром катастрофи всеєвропейського масштабу? Адже ви доводите і ми вже це бачимо, що бої ідуть не лише за територію, а й за душі… Нас проклянуть нащадки,як що ми на початку тисячоліття не здолаємо тієі турбулентності, яка розвалює і роз”їдає зсередини нашу землю.

– Я думаю, що вже існує та здорова основа нації, на якій можна закласти фундамент омріяної держави.Вона народилася на Майдані, народжується зараз в боях на Донбасі.Нам ще далеко до єдності нації, але головне для нас саме в ній.Нам потрібна єдність у діях, у мріях, у розумінні нашої місії.Це дуже серйозний факт, який врятує нас.Ми мусимо протистояти розбрату, який сіють між нас.А образ Крейди, до якого ви торкнулися, це образ малороса, який хоче проіснувати на колінах. І такі у нас сидять сьогодні у верхах.І в літературі є такі малороси, друзі Путіна, які ні слова не сказали проти російської агресії і самі чекають поки визволителі прийдуть з півночі. Це велика для нас небезпека.Нам треба розуміти це.Якщо не будемо єдині, здатні на опір, то не врятуємося.А єдність врятує, якщо адекватно реагуватимемо на всі виклики з боку Росії.

– У трилогії не йдеться про силу засобів масової інформації, про авторитет книжки, театралізованого дійства. Чи самі вірите, що силою мистецтва можна сформувати громадську думку, впливати на становлення суспільства?.

– Не вірю в силу  мистецтва, але вірю в те,що мистецтво може певною мірою індивідуально окрему людину в чомусь переконати, змінити  погляди. Вважаю, що фраза”Краса врятує життя”- ілюзія.Мистецтво і література є літературою, а життя є життям. Це, на жаль, так.

– Я вважаю дуже зворушливою знахідкою письменника  монологи і провидіння Святика. Яка доля чекає сина тирана, хоч і позитивного, але владного?Не прораховували долю цього персонажа?

– Нелегка доля дитини, яка бачить майбутнє.Бог створив нас так,що ми не знаємо, що з нами може трапитися.Це величезна Божа милість до нас, бо якби він це нам відкрив, то не відомо як би ми існували.  А роль пророка, і такого від Бога, дуже важка, хто знає що він може побачити.Я буду думати, що робити далі. Цікаве питання ви задали, я задумався.Писати четверту книжку не хочеться, але персонаж цікавий…

– Мені так здається, що ви закинули не ниточку, а віжки на четверту книжку: керована сарана чекає у коробочці ординського нащадкаі  Святик  роздумує: “Я не знаю, куди ми йдемо- чи ми тікаємо назавжди з цієї землі, з цього осоружного дикого поля, оманливо схожого на рай, чи навпаки – повертаємося до себе, в свою країну, де нас чекають, де пам’ятають мою матінку і люблять тата, де наш дім, де неоране поле, де в повітці чекає іржавий плуг …Чоловік із сином налаштувалися в дорогу, самі не знаючи -куди”.Отже, треба шукати куди йти і яким шляхом? Та й “Небесний Єрусалим”- гігантське космічне місто  у центрі Всесвіту, де живе Творець матерії  і людських безсмертних душ- недобудований…

– Четвертої книги не буде точно. Я пишу зараз нову книжку в абсолютно жорсткому політично-реалістичному жанрі.

– Робоча назва є?

– Є, але не скажу. Вона про 2014 рік, вересень, після Іловайська.Жахливі втрати України.

-З нетерпінням чекатимемо ваших нових  творів, публіцистичних виступів, фільмів за трилогією, бо гріх такий сюжет не перекласти на мову кінематографа .Я горджуся, що живу в одному часі з таким  письменником,тішуся, що ви знайшли час для нашої  розмови.Вас у Тернополі люблять, читають і просили сказати, що ваші твори гідні не лише нашої Національної  Державної премії імені Тараса Шевченка, а  й  світової – Нобелівської в галузі літератури.

– Пані Людмило, безмежно вдячний за уважне прочитання твору, ви мене вразили глибиною сприйняття матеріалу, за те, що ви відчули в рядках саме те, що я заклав. Я люблю Тернопіль, знаю яка у вас патріотична аура, цікава аудиторія.А щодо премії- це суб”єктивна справа і політичні ігри. Писав я не для премії, винагорода найбільша, коли є такі читачі, як ви. Напишу нову книжку, обов”язково приїду представляти її в Тернопіль. Бажаю успіху вам і вашим друзям.

Людмила Островська, заслужена журналістка України.

До слова.

Юрій Миколайович Щербак народився 12 жовтня 1934 року у Києві. У 1958 р. закінчив Київський медичний інститут. У період 1958–1987 рр. працював у Київському науково-дослідному інституті епідеміології та інфекційних захворювань ім. Л. Громашевського. Брав участь у боротьбі з епідеміями холери та іншими захворюваннями на території України і Узбекистану.

Доктор медичних наук, Надзвичайний і Повноважний посол України в США, Канаді, Мексиці, Ізраїлі, перший міністр навколишнього природного середовища України, народний депутат СРСР (1989–1991), член Верховної Ради СРСР. Належав до опозиційної групи депутатів, яку очолював академік А. Сахаров. Радник президента України (1998–2000) і Голови Верховної Ради України з міжнародних справ (2003–2006). Один із засновників і голова Української екологічної асоціації «Зелений світ», перший лідер Партії зелених України. Як професор Києво-Могилянської академії викладав курс «Геополітика та проблеми глобалізації» (2003–2006).

Автор понад двадцяти книжок прози, публіцистики, драматургії, поезії, серед яких – повісті «Як на війні», «Хроніка міста Ярополя», романи «Бар’єр несумісності», «Причини і наслідки»,  п’єси «Маленька футбольна команда», «Сподіватись», «Стіна», документальні повісті «Чорнобиль», «Україна: виклик і вибір», «Україна в зоні турбулентності».Трилогія  «Час смертохристів.Міражі 2077року», «Час великої гри»,”Час тирана.Прозріння 2084 року” у 2015 році номінувалася на Державну премію імені Т.Шевченка.

Член Спілки письменників України (1966) та Спілки кінематографістів України (1971).

Лауреат літературних премій ім. Ю. Яновського (1984), ім. В. Шевчука (2011).

 

Нагороджений орденами і медалями України та інших країн.

Відео дня
Архів новин
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031  
Погода
Завантажуємо курси валют від minfin.com.ua