25 жовтня 2021 року
20:57:08

Особистості

Тернополянин, який приятелює з привидами і п’ять разів висів на волосині від смерті

05.02.2016 09:54

05.02.2016

Персональна виставка світлин заслуженого журналіста України Василя Бурми “Замки та лицарі” дивувала тернополян і гостей міста у січні в українському домі “Перемога”.

В її експозиції майже 120 робіт, об’єднаних близькою митцю темою. Її “вірус” він підхопив у 60-х роках минулого століття, відвідавши замок хрестоносців Крак де Шевальє у Сирії.

Відтоді й не намагався видужати. Ставши мандрівним лицарем, побував у десятках замків, вивчив їхню історію в архівах, написав кілька книжок, відвідав 32 країни світу… І нині вирушив би куди-завгодно, бо йому цікаво все: кожна країна, кожен куточок свого краю. Він — лицар зі своєю романтичною історією, кодексом честі, натхнений дамою серця. А його доля — як самобутній замок. Пропоную пошукати привида…

— Чим є ваше життя: фортом, фортецею, замком, цитаделлю, палацом?

— Форт — це міні-фортеця, тобто не я. Фортеця — прохідний двір, там казарми, вояччина, матюки, ядра і кров. Це мені не дуже пасує, хоч я людина військова: в армії служив, і потім мене кілька разів мобілізовували… Я, швидше, замок, резиденція з укріпленнями і палацом усередині. Сюди каретами з гербами можуть заїхати дами, і я можу їх пригостити винами, які в мене по 40 років стоять. Хоча тепер навіть вишукані дами на винах не розуміються — п’ють десертні до м’яса. Є в моєму замку і цитадель — останній прихисток для магната з підземним виходом за межі облоги. Є тут і привид, але ми з ним давно потоваришували.

— Наскільки ви, як замок, обороноздатний перед людьми і долею? Що кріпить вас?

— Інстинкт самозбереження. А ще — відстоювання своїх ідеалів, намагання бути самодостатнім. Оскільки на цьому шляху тебе завжди хтось хоче вщипнути або й ногу підставити, то я все життя працював над своїм укріпленням, аби біль відскакував від мене. Але водночас я не перетворився на скелю, не затвердів усередині. Бо тверда сталь ламається. Я працював свого часу фрезерувальником, і мені відоме таке поняття, як поверхневе гартування. Так гартують ножі, щоб вони були міцними зверху і пружними, еластичними всередині. Так гартують мечі — й ними можна підперізуватися. І я так загартований.

— Лицаря славлять його перемоги. Що вважаєте своїми найвизначнішими досягненнями?

— Моя найголовніша перемога — це перемога над собою, бо в житті мав багато спокус. Із сьомого класу пішов у люди. Це був час повоєнної бідосі. Із рідної Полтавщини потрапив у розбійний район Ростова, де вчився в ремісничому училищі. Всі ми ходили тоді із саморобними фінками, крали…

Врятувала мене класична література, бо з дитинства любив читати. Із книжок довідувався про загальнолюдські цінності — і це мене змінило. Йшов до армії із семикласною освітою, а там надолужив, підробив атестат, склав екстерном іспити і став студентом Львівського університету. Першим у роду здобув вищу освіту.

— Ви — лицар якого ордену?

— Я позафракційний, мандрівний лицар печального образу. Колись був у компартії — і мене так гнобило те, що треба було йти туди, де всі, свою думку тримати при собі. Я — як Дон Кіхот. Він був смішним уже тоді, на тлі сучасного життя Мігеля де Сервантеса. Тепер тим паче ніхто не ламає списів об вітряки. А я ламаю: живу, як хочу, кажу, що думаю. Що хочу, те знимкую, де хочу, там заночую. Не люблю, щоби мною керували.

— Як ваш кодекс честі вписується в систему координат сучасних цінностей?

— Лицарство дуже погано вписується в сучасне розуміння життя і честі, бо тепер прагматизм панує в усьому. Лицарський кодекс честі базувався на християнських цінностях. Я — віруюча людина, тому сповідую їх. Мої предки були з діда-прадіда гречкосіями, не читали ні античної літератури, ні Гегеля і Фейєрбаха, як я, але жили правильно. Бо були християнами.

— Хто дами серця лицаря Бурми?

— Точно не феміністки з голими «ратичками». І не ті, котрі не червоніють, коли в їхній присутності розповідають масні анекдоти. Не ті, котрі тягають штанги, як чоловіки. Я з повагою ставлюся до позиції Карла Маркса щодо цього. Йому в чоловіках подобалася сила, а в жінках — слабкість. Дама мого серця сором’язлива, червоніє за певних обставин, лагідна, романтична, позбавлена меркантильних думок. Вона поза модою і часом, вона завжди надихає. І лицарі колись вибирали таких жінок, як ми нині. Хоча тоді прекрасна дама могла спокійно дивитися, як гладіатор на арені відрубує супернику голову й, опустивши великий палець, кричати: «Смерть!» Але якщо відкинути тимчасові ідеали, моделі поведінки, то в усі часи ідеальна жінка була такою, якою вона є в моїй уяві.

— Через те, що тільки в уяві, ви не одружилися вдруге?

— Моя покійна дружина була журналісткою, тому розуміла мене. Якби я вдруге одружився, мої фото припадали б пилюкою десь у шафах. А жінка пильма пиляла б мене за те, що я постійно не вдома, що витрачаю багато грошей на оформлення виставок… Творчому чоловікові краще бути самотнім.

— Але ви таки зв’язаний однією дамою — нашою газетою. Уже понад півстоліття…

— Були моменти, що хотів змінити місце роботи, уже сидів на валізах, але кодекс лицарської честі не дозволив. Як я міг піти з редакції, коли на мене в ній розраховували? Та й тут я отримував два карбованці за фото — стільки коштувала пляшка марочного сухого вина. А тепер таке — 150 гривень. Тоді газетно-журнальний простір був неозорим, усі видання хотіли отримувати інформацію з місць і платили за це гроші. Я розсилав свої фото — і мені крапали чималі гонорари.

— Ви козацького роду, а серед козаків часто траплялися характерники. Чи не в характерництві секрет вашої чудової фізичної форми?

— Думаю, він у козацьких генах. Мій батько помер у 94 роки і навіть медичної картки не мав, хоча прожив нелегке життя. Всі Бурми були високими, кремезними козарлюгами. Прапрадід Кирило якось вовка вбив кулаком. А мамин дід Карпо був низеньким, але беручким до роботи. Дітей своїх змушував ходити по ниві й вибирати найбільші колоски на насіння — і такі врожаї мав, що всі заздрили. На болоті вирощував капусту, першим у селі накрив хату бляхою. А коли його розкуркулили і вислали, втік із Соловецького монастиря додому. Тож мої предки були міцними, та багато з них померли від голоду в 32—33-му роках.

Узагалі, своїм довголіттям завдячую ангелу-хранителю, все життя відчуваю його присутність. В юності я ледь не помер від черевного тифу, а потім — від ексудативного плевриту. Двічі мав утопитися: один раз, перепливаючи Волгу, і вдруге — в Мексиканській затоці на Кубі, рятуючи дівчину. Кілька років тому заснув за кермом і в’їхав у дерево. Тоді вирішив, що мій ангел теж має відпочити — і став обережнішим.

— Що вам потрібно для повного щастя нині?

— Нічого. Хіба спокою. На дев’ятому десятку літ уже треба думати, як достойно піти із життя. Бо лежати на смертному одрі в присутності дами — це не для лицаря. Лицар має померти або в самотності, або на полі ратному. Я хотів би нарватися на кулю чи на стрілу, випущену якимось тамплієром…

— І не сподівайтеся. Настільки рухливих мішеней кулі не наздоганяють. Наривайтеся краще на нові унікальні кадри.

Ліля Костишин, “Вільне життя плюс”.

Архів новин
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031