“Жили у вентиляційних каналах шахти, де все кишіло мишами” – міський голова Монастириська про службу в АТО

Наприкінці квітня на рідну Тернопільщину повернувся учасник російсько-української війни, сержант Збройних Сил України, міський голова міста Монастириська, свободівець Андрій Старух, який боронив територіальну цілісність та незалежність України на фронті. 

Андрія Старуха обрали міським головою Монастириськf у 2014 році на дострокових виборах відразу після Революції Гідності, але вже 2015 року він пішов воювати проти російських окупантів.

Після півроку служби здобув підтримку на чергових місцевих виборах у жовтні 2015 року і, знову ставши міським головою, вирушив на фронт. Нині націоналіст, виконавши військовий обов’язок, повернувся до рідного міста, щоб реалізувати разом з громадою всі плани і задуми та продовжити боротьбу за краще майбутнє земляків.

– Пане Андрію, з Вами під Красногорівкою торік у грудні випадково зустрілася головний редактор нашого часопису Галина Чорна. Розповідала, що Ваш підрозділ стояв на лінії розмежування, на прострілюваній території, наче в бункері. Розкажіть про це місце.

– Справді, ми мешкали у вентиляційних каналах шахти між Мар’їнкою і Красногорівкою – ближче до Мар’їнки. Напевно, стратегічно неправильно буде розповідати кількість наших бійців, які там перебували у вентиляційних каналах. Ми мали лише стрілецьку зброю, хоча я сам артилерист, належав до мінометної батареї. У той час, коли я служив, питання забезпечення війська було більш-менш вирішене, і постачання продуктів у канал налагоджене. З неприємних побутових умов, напевно, ніколи не забуду величезну кількість мишей – просто-таки море гризунів. Вони і речі гризли, і за пальці могли покусати. Рятували інші тварини – коти. Коли вночі лягав спати – брав до себе кота. Він страшенно шумів, товкся, перевертав речі, але все це прощалося, бо ж воював із мишами.

Хлопці з інших блокпостів розповідали, що коли залишити буханку хліба, то її за секунди оточували зграї мишей. Цього не бачив, але можу повірити. Це було жахливо. Але посеред зими у лютому миші кудись зникли… Ми жартували, що вони наслухались пропаганди і пішли воювати в “ДНР”.

– Мар’їнка вже тривалий час є однією з найгарячіших точок на східній карті. Чому ворог вибрав саме цей населений пункт? Чим він для нього такий важливий?

– Через Мар’їнку проходить дорога на Донецьк, та й сам Донецьк зовсім близько. Звичайно, що ворогові хотілося б, аби лінія розмежування проходила далі. Плюс це великий райцентр, неподалік – Красногорівка, де розташований завод, що виготовляє вогнетривкі вироби. Там ворогові ще й доволі зручно було проти нас воювати. Вони обстрілювали українські війська з житлових районів і ховалися. Є там і чимало териконів, з-за яких вони обстрілювати нас із мінометів, гранатометів, іншої зброї. З висоти легше вести стрільбу… Також ворог мав там снайперську школу. Ті не соромилися відпрацьовувати “майстерність” по живих мішенях – стріляли в місцевих жителів. Але це все ж далеко не найгірше місце для оборони. Крім шахти, там є всілякі бетонні підвали, капітальні будівлі, які брали на себе удар під час обстрілу. Але як тільки ми трохи відхилялися – одразу про себе давали чути снайпери.

– А як зараз виглядає Мар’їнка? Чи повернулися туди місцеві жителі?

– Частина людей з Мар’їнки виїхали остаточно, частина вернулася. Біда в тім, що навіть повернувшись у своє рідне містечко, люди не можуть банально знайти роботи – не мають за що жити. Але школи там все ж функціюють, життя триває. Тривають і обстріли, які вже стали цілком звичними для місцевих. Це важко зрозуміти людям в тилу, але там усе сприймається по-іншому – обстріли, шум і вибухи – це лише неприємні наслідки сусідства з ворогом, які стали не менш неприємною, але вже звичною частиною побуту.

– Вас обрали міським головою, потім мобілізували до війська, знову переобрали міським головою і Ви повернулися на фронт. Невже не можна було уникнути служби?

– Як можна уникати війська, коли в твоїй країні війна? Історія вчить, що коли прийде росіянин – отримаєш репресії, розстріли, депортації. Це все пережила моя родина… Ворога потрібно бити ще тоді, коли він далеко від рідної хати, а не чекати, коли він прийде в наші краї, а потім організовувати партизанку. Це утопічно і безвідповідально.

Розумію, що країні потрібен міцний тил і що місто потребувало моєї присутності і, ймовірно, був би кориснішим та ефективнішим тут, та оскільки я – молодий і здоровий, то просто не мав права уникати участі у війні. Як потім мав би з такою ганьбою жити?

– А як же керували містом, перебуваючи на фронті?

– Згідно з законом про місцеве самоврядування, обов’язки міського голови виконував секретар міського голови. Звичайно, що коли йдеться про дрібні рутинні питання, то ніхто мені не телефонував. Я оновив команду – це фахові люди, які давали собі раду. Але коли були глобальні питання чи проблеми, то мусів їх розв’язувати в телефонному режимі. Мене чекали в рідному місті і зустріли дуже тепло. Того дня разом зі мною також повернувся ще один воїн з нашого міста. Дай Боже, аби всіх захисників зустрічали так. Нам було дуже приємно…

– Людина, що пройшла війну, має більший рівень довіри, але, певно, політичні конкуренти Ваш бойовий досвід називають трампліном для творення політичної кар’єри.

– Кожен політичний конкурент міг використати власну участь у війні у власній політичній кар’єрі. Ніхто йому цього не забороняв. А про мене чого тільки не говорили… Запускали чутки, що буцімто я переховуюсь від служби у Львові в готелях, а мене розшукує військкомат, або ж відсиджуюсь на полігонах, хоча на час виборів я вже близько півроку був безпосередньо на фронті. Ніхто не забороняє про мене брехати. Я ж ніколи не виправдовуюсь. Люди мусять самі думати, аналізувати і робити вибір. Я діяв так, як підказувала совість. Не хотів, аби ворог знищив мій народ. Зі мною служив чоловік, який є заступником міського голови міста Білогір’я. Справжній націоналіст і патріот своєї країни. Мені повістку дали, а він сам зголосився – пішов добровольцем. Тому-то говорити сьогодні про використання бойового досвіду як трампліну в політичній кар’єрі недоречно. Тепер у нас в місті є багато учасників україно-російської війни, і ця кількість, імовірно, тільки зростатиме, зважаючи на те, що війна досі триває.

– Що плануєте зробити для рідних городян уже найближчим часом?

– Мусимо розв’язувати чимало дрібних проблем, є проекти, що плануємо реалізувати. Нічого грандіозного – рутинна робота, адже в нас маленьке містечко. Потрібно вирішити питання благоустрою, водозабезпечення; ремонтуватимемо водогін, закладаємо вулицю бруківкою, плануємо спорудження мережі каналізаційних споруд, облаштовуватимемо в місті автостоянку і міський ринок, який занедбали, поки він перебував у приватній власності. Хочемо, аби в нашому місті зросла культура сортування твердих відходів, а тому запускаємо пілотний проект в окремих районах міста, де городяни вчитимуться сортували сміття. Все тільки починається…

Святослав Костюк, газета ВО “Свобода”