22 жовтня 2021 року
10:14:52

Культура

Тернопільська журналістка має незвичайне захоплення

24.06.2015 14:34

24.06.2015

На когось дощ навіває сум, мовляв, знову слякоть, калбані… брррр. А ось журналістка газети “Вільне житят плюс” Віра Перун  не тільки побачила в тих калабанях позитив, а ще й навчилась крізь них по-особливому дивитись на Тернопіль. І не тілкьи дивитись, а й показувати його іншим. На її світлинах місто на мить застигло у воді. 

А все почалось, оповідає TopNews , сьомого лютого 2013-го. Запам’ятала, бо на знимці залишилась дата зйомки  і навіть час 15:46.

Скачу зранку від калабані до калабані на роботу, – пригадує. – Уважно дивлюся під ноги, аби не плюхнутися з розгону в першу-ліпшу й за кілька метрів від входу в редакцію застигаю: в калюжі відбилися куполи Архикатедри. “Ну й картина…” – промайнуло в голові й одразу осяяло: “Треба сфотографувати”. Оскільки фотоапарат у потрібних випадках ніколи не знаходиться в рюкзачку, то вирішила гайнути під час обідньої перерви й поклацати.

– І гайнула?

– Спочатку помчала на “Дружбу”, була одна журналістська справа. І вже звідти напівприсяди ішла на роботу. На перехресті вулиць Миру та Дружби зупинилася позаду якогось авто, примірялася до калюжі і давай фотографувати. Колую біля ямки з водою, присідаю, нахиляюся. Наробила кілька знімків, завішую апарат на шию, розвертаюся, щоби перейти дорогу, аж бачу дядько виліз із машини і з відкритим ротом дивився на мою фотофізкультуру. Побачивши, що я закінчила клацати, запитав: “А що ви робите?2 і тицьнув на калабаню. “Калюжу фотографую”. “А-а-а”, — ошелешено протягнув дядечко й поліз за кермо, а я подалася далі. Неподалік від зупинки на Миру на мої приглядини до калюжі звернула увагу літня жіночка. Підійшла ближче, позиркала, зробила квадратні очі й мовчки відійшла на зупинку. Надалі обійшлося без зайвої уваги перехожих. До редакції дострибала зі 109 фотографіями на карті пам’яті. Сіла переглядати, чистити зайві і ахнула: наші калюжі — то майже ідеальні рамки для сякої-такої фотокартини. І побачити в тих калюжах можна багато чого, а не тільки, як радив Довженко, зорі. Все, що хочете ви. Отак станеш над калюжею — і ніби не видко нічого. А присядеш, нахилишся, прихилишся — і щось цікаве потрапить в поле зору.

– А допоки клацаєш – люд дивується…

– Так, здебільшого народ просто здивовано оглядається на те, як я колінкує біля калабань. Бували випадки, коли просто підходили і цікавилися, що я таке знімаю. Бувало, стою біля автівки якоїсь, а вона як на зло біля шикарної калабані припаркувалася, то кілька разів власники підходили, цікавилася, чи я часом не їхнє чотириколісне добро клацаю. то показую їм знімки.

– І все ж, яким було перше фото?

Ліхтар у калабані біля “Березолю”.

Є улюблена знимка?

– Улюблених фото як таких нема, бо всі, які не сподобалися чи не вдалися, видаляю зразу. А всі, що лишилися, то мені підходять))

– Скількти знимок уже є загалом?

– Точної кількості не знаю. Треба ще пересортувати їх, бо скидаю валом у папку. Добре, що вже відділяю оригінали від оброблених, бо на перших порах, то навіть оригіналів не позберігала. Клацнула – кинула у фейсук і на блог – видалила. Але точно, що вже друга сотня набігає.

– Коли чекати виставки?

– Яккщо буде виставка, то хіба інтернет-варіанту. Як показала практика, на папері воно не дивиться. Екран передає більше настрою калабанного, аніж фотопапір.


Архів новин
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031