18 травня 2021 року
08:33:09

Культура

Тернопільська журналістка має незвичайне захоплення

24.06.2015 14:34

24.06.2015

На когось дощ навіває сум, мовляв, знову слякоть, калбані… брррр. А ось журналістка газети “Вільне житят плюс” Віра Перун  не тільки побачила в тих калабанях позитив, а ще й навчилась крізь них по-особливому дивитись на Тернопіль. І не тілкьи дивитись, а й показувати його іншим. На її світлинах місто на мить застигло у воді. 

А все почалось, оповідає TopNews , сьомого лютого 2013-го. Запам’ятала, бо на знимці залишилась дата зйомки  і навіть час 15:46.

Скачу зранку від калабані до калабані на роботу, – пригадує. – Уважно дивлюся під ноги, аби не плюхнутися з розгону в першу-ліпшу й за кілька метрів від входу в редакцію застигаю: в калюжі відбилися куполи Архикатедри. “Ну й картина…” – промайнуло в голові й одразу осяяло: “Треба сфотографувати”. Оскільки фотоапарат у потрібних випадках ніколи не знаходиться в рюкзачку, то вирішила гайнути під час обідньої перерви й поклацати.

– І гайнула?

– Спочатку помчала на “Дружбу”, була одна журналістська справа. І вже звідти напівприсяди ішла на роботу. На перехресті вулиць Миру та Дружби зупинилася позаду якогось авто, примірялася до калюжі і давай фотографувати. Колую біля ямки з водою, присідаю, нахиляюся. Наробила кілька знімків, завішую апарат на шию, розвертаюся, щоби перейти дорогу, аж бачу дядько виліз із машини і з відкритим ротом дивився на мою фотофізкультуру. Побачивши, що я закінчила клацати, запитав: “А що ви робите?2 і тицьнув на калабаню. “Калюжу фотографую”. “А-а-а”, — ошелешено протягнув дядечко й поліз за кермо, а я подалася далі. Неподалік від зупинки на Миру на мої приглядини до калюжі звернула увагу літня жіночка. Підійшла ближче, позиркала, зробила квадратні очі й мовчки відійшла на зупинку. Надалі обійшлося без зайвої уваги перехожих. До редакції дострибала зі 109 фотографіями на карті пам’яті. Сіла переглядати, чистити зайві і ахнула: наші калюжі — то майже ідеальні рамки для сякої-такої фотокартини. І побачити в тих калюжах можна багато чого, а не тільки, як радив Довженко, зорі. Все, що хочете ви. Отак станеш над калюжею — і ніби не видко нічого. А присядеш, нахилишся, прихилишся — і щось цікаве потрапить в поле зору.

– А допоки клацаєш – люд дивується…

– Так, здебільшого народ просто здивовано оглядається на те, як я колінкує біля калабань. Бували випадки, коли просто підходили і цікавилися, що я таке знімаю. Бувало, стою біля автівки якоїсь, а вона як на зло біля шикарної калабані припаркувалася, то кілька разів власники підходили, цікавилася, чи я часом не їхнє чотириколісне добро клацаю. то показую їм знімки.

– І все ж, яким було перше фото?

Ліхтар у калабані біля “Березолю”.

Є улюблена знимка?

– Улюблених фото як таких нема, бо всі, які не сподобалися чи не вдалися, видаляю зразу. А всі, що лишилися, то мені підходять))

– Скількти знимок уже є загалом?

– Точної кількості не знаю. Треба ще пересортувати їх, бо скидаю валом у папку. Добре, що вже відділяю оригінали від оброблених, бо на перших порах, то навіть оригіналів не позберігала. Клацнула – кинула у фейсук і на блог – видалила. Але точно, що вже друга сотня набігає.

– Коли чекати виставки?

– Яккщо буде виставка, то хіба інтернет-варіанту. Як показала практика, на папері воно не дивиться. Екран передає більше настрою калабанного, аніж фотопапір.


Архів новин
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  
Погода
Завантажуємо курси валют від minfin.com.ua