26 жовтня 2021 року
12:12:42

Культура

“Брати. Остання сповідь” – зізнання тернополянина, котрий виконав головну роль

13.10.2015 10:55

13.10.2015


Фільм “Брати. Остання сповідь”, належить до тих, які не переглядаєш, а проживаєш,які ще довго тримають тебе у полоні роздумів, пошуків відповідей.

На ньому хочеться плакати уже тоді, коли прозвучала остання фраза. Здавалося б, закінчився фільм- здихни полегшено і повертайся у звичність. А тут- в горлі клубок, хочеться посидіти ,  поспівчувати, поплакати від безвиході, безповоротності, безпомічності перед часом, перед випадком, який став життям і долею  не тільки конкретних героїв, а ніби уже і твоєю або дуже близької тобі людини.

Цей твір може  сприйматися , як притча,як образок життя між чорним і білим,  а може і як відтинок нашої  історії. Правду кажуть, якби історія України складалася  з історії  кожної родини, то ніхто у світі не посягнув би на неї, не вкрав би і не переписав.

Фільм не з легких, позитиву, якого ми прагнемо в усьому шукати, тут немає. Скупо словам у суворих умовах Карпатської краси, де зими такі холодні, що птахи на льоту замерзають.Просторо думкам, які снуються навколо   вічної боротьби за виживання в  умовах негоди і безлюддя та  в  невимовних питаннях, які ніби зависають у просторі і матеріалізуються, проявляються    після побаченого.Вони не мають відповіді,  ти шукаєш її разом з героями, які перейшли за межу і вже не почують одвіту. Перед очима  затримуються  картини, які ніби тебе стосуються, твоєї свідомості, персонального буття.Відповідь витає в повітрі, губиться, ти її не можнш вловити чи не хочеш, бо вже вирвався із віртуального полону Карпат. Згадуєш, що давно не вдихав того чистого повітря з найкращого місця на землі, де навіть помирати ніхто не хоче, бо так гарно. Хочеш  їхати туди, шукати тіні забутих предків,вдихати глибоко  перші заморозки, дивитися на загуслу воду, яка сріблом обвиває каміння і лише влітку стає грайливою…А насправді повертатимешся до своїх найболючіших , найглибших життєвих проблем. І розумітимеш, що серце, яке за Ліною Костенко”застряло, як осколок в грудях”, може вилікувати тільки смерть.

Кінокритики світу стверджують, що “Брати”- одна з найяскравіших  українських робіт за останні чверть століття в ігровому українському кіно. Образи двох персонажів, які живуть поруч і ворогують до самої смерті — це фреска сучасного українського суспільства, дуже потужно відтворена з погляду режисури, з погляду драматургії, візуальної презентації ідеї.

Для нас цей фільм рідний і близький ще й тим, що одну із головних ролей у ньому зіграв народний артист України, головний режисер Академічного обласного драматичного театру ім.Т.Шевченка Олег Мосійчук. Це його перша головна роль у повнометражній стрічці  після великої перерви роботи з кінематографом.  Зніматися актор почав у 18 років, це був “Вир” за Григором Тютюнником.Потім були зйомки в Одеській кіностудії, Свердловській. А між тим був театр. Саме тут розкрився талант і актора, і режисера Олега Мосійчука, якого знає уже вся Україна за постановками вистав світової класики. Актор не приховує, що приємною несподіванкою  у 2012 році  було запрошення  на зйомки фільму “Брати”. Прочитавши”Джмелиний мед”(оригінал,  взяв за живе)  , зацікавився, як же можна таке потужне полотно вкласти в часові рамки фільму, а коли ознайомився із сценарієм, зрозумів, що має справу з професіоналами і погодився на роль.

З цим фільмом  відкрилося ніби друге дихання- попри завантаженість у театрі, Олег Мосійчук, одержавши кілька цікавих пропозицій, виділяє час для роботи на знімальних майданчиках. Так уже відзнятий фільм “Дідочок” Володимира Тихого, де Олег Петрович зіграв закоханого дідуся Богдана в бабцю Богданну.

Це історія кохання двох людей , яким далеко за 50. Дуже цікава робота тим, що це  ретро -фільм- процес німого кіно Довженкової епохи.Форма подачі не побутова, а романтично-лірична аж до сарказму.Люди доходять до межі і розуміють , що задля таких почуттів потрібна жертовність.Фільм демонструють на Міжнародному кінофестивалі у Варшаві,– розповідає пан Олег.

Найближчим часом актор приступить до роботи над роллю Овсія у фільмі “Сторожова застава”. Знімальні майданчики будуть під Києвом,в Житомирській області, в Карпатах. Овсій ніби простий, земний чоловік, але він у минулом у- воїн, захисник,який зборював половців.У вересні відбулися перемовини із Леонідом Білозоровичем щодо участі пана Мосійчука у фільмі “Будинок зразкового утримання”, де йому запропонували роль бібліотекаря  в колонії строгого режиму.Це людина світла, яка формує світогляд ув`язнених, зрештою, змінює поведінку і долю головного героя. І ще одна робота чекає головного режисера нашого театру- співрежисерська на студії “Буковина фільм” при зйомках  стрічки “Контузія”, де йтиметься про збитий літак Малазійських авіаліній.

А поки що ми зустрілися під враженням від перегляду фільму “Брати.Остання сповідь”.У мене ще у вухах стоїть зболений голос Войтка, з неповторним карпатським діалектом.

– Саме з мовою була проблема.– говорить актор.- Я  навіть за кермом слухав вимову, бо у нас такого немає. Мого партнера-брата,актора з Києва Віктора Демерташа , озвучувала інша людина, а я тренувався сам, адже проживаю на заході України. Яким же великим було здивування, коли мовний консультант із Криворівні сказала, що для такого Карпатського закутка, де велися зйомки, те, що я вчив, не характерне, а треба по-іншому.І довелося інший диск слухати.

-Добре, що скандинавська стриманість, перенесена у Карпати, багатослів`ям не грішила.Ви скільки разів переглянули  фільм, як оцінили свою роботу?

– Я бачив відрізки, знав скільки знімали, але в кіно з відзнятих півтори хвилин  йде 10 секунд. Коли повнометражно подивився, шкода було , що багато за кадром лишилося. Але я прочитав увесь смисловий ряд, вважаю виконаними завдання режисера.Ми маємо українського режисера Вікторію Трофименко,  за якою у перспективі потужне українське кіно і хочеться їй подякувати.

-У фільмі, як на мене, багато особливого світла, не того, що створюється технічно,а глибинного світла почуттів, думки, навіть у сутінках диму, морозу, духу ненависті…

– Так-так… Атмосферний ряд витримано.Коли в тій хатці сидиш при 20 градусах морозу, а з вікна ліворуч хата брата з димом в димарі, то вже не граєш, ти не актор, ти людина з того середовища, ти знаєш, що мусиш померти стоячи і то тільки  після нього.Тобі є чого жити, поки він не вмер. І коли вони дізнаються, що супротивник помер, то відходять у вічність одночасно, бо вже нічого жити, мети досягнув- пережив брата, тішитися немає з ким,бо одинокі, але світло в душі зблиснуло.Навіть у тому мороці, це правда.

-Герой фільму стверджує, що то найкраще місце на землі, хоча взимку птахи замерзають, але там оспівані в пісні два горбочки, на яких сиділи два голубочки…Де ця неповторна , зваблива місцина?

– Це заповідна зона в районі озера Сневир.Неповторна краса, яку ви бачили у фільмі, не залюбитися в неї просто не можливо.Ми щодня долали 600 сходинок вгору, це було як дорога в небо.Коли я вперше пройшов цей путь, то ніби прочитав початок роману. Тобто ,це вже створювало настрій і атмосферу.До того ж піднімання сходами давало можливість ще раз обдумати ті події, учасниками яких ми стали за сценарієм.

-Звичайно ж на вас впливала  харизма Карпатських полонин та перевалів?

– Саме в такому середовищі і робили  вчинки. Там нічого не може бути наполовину. Чорне-біле.Біль у грудях ховається, назовні спокій і приреченість. Якщо героїня стирає порохи  з кахлів, то зауважте, що зображено на кахлях, якими в молодості Войтко обкладав  пічку. Це фільм образного ряду, глибокий символізм в усьому.Він сам харизматичний, а ще й події в такому місці.Дуже вдало вибрала майданчик режисерка.

-Я після фільму ще довго не могла залишити Карпати.Згадала, що цієї осені ще там не була.Дуже люблю Синевірський регіон, туди була моя одна з перших поїздок у Закарпаття- папоротники попід горло…Фільм знімали взимку і влітку, і восени… Карпати красиві будь-якої пори року…

– Більше влітку. Снігу чекали, морозу. Там дійсно був метровий покрив снігу. Я коли приїхав, мав трохи часу, походив  біля озера, яке називають Гірським оком. Струмки , ніби із загуслою водою.Ходив аж до перевалу… Така неторкана там природа.Думаю, що ще багато кінематографічних робіт там буде відзнято.

– Вам, 50-річному красеневі з голубими очима, оксамитовим голосом довелося грати вікову роль- 83- річного  немічного Войтка, злого на життя, стражденного, вимученого хворобою та відчуттям провини…Душа , мабуть, не раз губилася в контрасті любові- ненависті, затхлого брудного приміщення і білого цнотливого снігу, обмеженого особистого простору і безмежжя природи…

– Гримуватися доводилося потужно. Широкоформатний фільм, все видно, а зморшки, як борозни .З 6 до 9 години тривало це дійство. Я жартував із гримерами: мовляв, робіть, як треба, красу нічим не зіпсуєте.Але це були години для роздумів над образом, над людьми , схожими на мого героя.У моєї дружини був батько чимось схожий на Войтка. Тендітного складу, але що б він не робив- чи копав картоплю, чи робив самокру, чи йшов ріллею, все це набирало вивищеної форми. Все це відкладалося, виникали якісь паралелі.Особливість фільму- зйомки сценами, шматками. А ти ж мусиш цілісний образ тримати. Барв там додавати не треба було.Середовище говорило  саме за себе.

– Що запамёяталося із знімальних майданчиків, з роботи з партнерами?

– Той період був у моєму житті теплим і світлим, бо я зустрівся там з добрими людьми, які знали чого взялися за цю справу і робили її добротно, творчо, професійно.

-Я залюблена в головну героїню, наскільки тонко виписана навіть не роль , а  її місія  в житті братів.І  пані Наталя дуже органічно злилася з тїєю ситуацією, яку вона розрулювала з вами.  Сповідатися комусь треба було…. Та містична кінцівка  з іменем Ївга стала невід’ємною харизми фільму…

– Образ Ївги, це та пуповина, яка мала звязати братів, бо вона розірвалася під впливом часу, фатуму, ще чогось. Вони по життю конкуренти, з дитинства.Кішка ще бігала, пов”язуючи їх, але її нестало. Письменницю їм послано від Всевишнього з місією порятунку, адже тут, по суті, не обмежений, а закритий простір двома хатинками в лісі серед гір.З”явилися навіть соціальні паралелі братської ненависті, хоча сценарій написано задовго  до  нападу, так званого старшого брата, на Україну. Отже, Ївга, трансформований образ в іншу жінку, це символ того, що зло не повинне домінувати, потрібне очищення і воно, врешті-решт, приходить.

– Вражає її спів без претензії на сцену. І музичне оформлення , що  поєднує класичні  і народні мелодії, пісні  підсилюють сюжет, підносять до філософського бачення буденності, ти дійсно відчуваєш себе на  прикордонній смузі між святими і юродивими.

-Наталія  Половинка – керівниця Львівського муніципального театрального центру “Слово і голос”, акторка , співачка. Вона така по життю.Свою пісню  вона підносить до рівня молитви.Якось маючи півдня відпочинку, вона домовилася із священником у селі і зустрічалася з людьми в церкві, співала. У ролі вона чудова.

– Пане Олеже, ви актор театру. Кажуть, що аторам легше, бо вони  в театрі грають вживу, щоразу по-новому. Від прем”єри іде шліфування, вишкіл. А в кіно ти мусиш зіграти один раз, і права на помилку  не повинно бути, там є якась кількість дублів…До речі,багато знімали дублів?

– Окремі сцени 3-4 дублі. А були й такі, що по 10-11.Режисер мала побачити так, як вона відчуває. Вікторія Трофіменко  професійний режисер, вимогливий. Так має бути, бо її прізвище пишуть під фільмом.

-Досвід роботи в кіно додав вам чогось у режисерській роботі , відкрив нове бачення…Вдосконалення себе межі не має…

– Я всім говорю, що акторська професія така, що вчитися треба до останнього дня. Звичайно, досвід завжди знадобиться, все відкладається і чекає свого часу.

-Я знаю фільм«Брати. Остання сповідь» був одним із можливих кандидатів на висунення Україною на премію «Оскар-2016» у номінації «найкращий фільм іноземною мовою». Кінокритики кажуть, що у «Братів» були всі шанси потрапити до шорт-листа «Оскару», так як він відповідає двом основним критеріям Кіноакадемії — якісно знятий фільм та наявність українського етнічного колориту.

– Минулорічний скандал із заявками  фільмів “Поводир” та “Плем”я” зробив свою чорну справу. Немає у нас одностайності. По черзі всі одержали б нагороди, а гуртом-нікому  нічого не дали, ще й комітет розформували. Але не за нагороди працюємо. Тішуся, що незабаром в Україні скажуть, що є потужна режисерка Вікторія Трофімова. А ще сподіваюся, що український кінематограф працюватиме із своїми акторами, талановитими, колоритними, які виросли на цій землі і фібрами душі її розуміють.Пишаюся, що наше кіно відроджується, розвивається, репрезентує Україну на Всесвітніх фестивалях. Це головне. А нагороди і відзнаки попереду, було б що представляти.

Для довідки.

“Брати́. Оста́ння спо́відь» — український драматичний фільм, знятий дебютантом Вікторією Трофіменко за мотивами роману1995 року видання «Джмелиний мед» шведського письменника Торґні Ліндґрена . При написанні сценарію  пані Вікторія перенесла скандинавський сюжет в  українські Карпати. Стрічка розповідає історію любові та ненависті двох братів-гуцулів, які доживають віку в гірському селі .

Войтко і Станіслав усе життя змагаються один з одним. Навіть у похилому віці вони намагаються пережити один одного, попри рак та хворе серце. Одного разу до їхнього маленького провінційного містечка в Карпатах приїздить письменниця з лекцією про святих та юродивих. Вона знайомиться з братами, які живуть на відлюдді, і поступово занурюється в їхні життя. Письменниця дізнається історію любові та ненависті Войтка і Станіслава, які протягом усього життя ділили матір, іграшки, жінку та сина. Кульмінацією цієї боротьби стала смерть їх сина та жінки, після чого вони не розмовляють понад 40 років та бажають смерті один одному. Письменниця, допомагаючи їм, весь цей час пише книгу про Святого Христофора.

Головною темою «Братів» є сповідь, що у християнстві означає зізнання у своїх гріхах та примирення з Богом. Через зображення на кахлях, якими обкладено піч у будинку Войтка, у фільмі показана молодість героїв. На них багато символічних зображень, які показують протистояння братів: два барани, два леви, дерево, сонце й місяць. Один із братів, Станіслав, є «солодким», тобто розбещеним, легковажним, також його головною пристрастю є саме солодощі, а інший, Войтко — «гірким», який не вірить у добро і покладається тільки на особистий гіркий життєвий досвід. Останній не може пробачити Станіславові його вчинки і звинувачує у смерті сина, а той прийняв усе і пробує відшукати у своєму житті втрачену солодкість.

На Московському міжнародному кінофестивалі, за словами режисера, фільм сприйняли як алюзію на відносини України і Росії: деякі глядачі плакали і вибачалися. Фільм був представлений на двадцяти одному кінофестивалі і одержав багато відзнак різного  ступеня.Світова прем’єра фільму відбулася 28 листопада 2013 року в головному конкурсі на індійському міжнародному кінофестивалі в Гоа, а в Україні — 18 вересня 2014 року в головному конкурсі на міжнародному кінофестивалі «Молодість». В український широкий прокат «Брати. Остання сповідь» вийшов 24 вересня 2015 року.

Додам,що  продюсер стрічки Максим Асадчий повідомив, що телевізійна прем’єра «Братів» відбудеться на телеканалі «Інтер» через три місяці після завершення прокату в кінотеатрах, тобто в січні 2016 року. Гарного перегляду, світлих роздумів.Це справжнє українське  кіно. Чекаємо нових робіт нашого кіноматографа. Хай їх буде багато, хай вони будуть різні, але хай будуть.А ми підтримаємо їх своєю увагою і присутністю в кінозалах.

Людмила Островська, заслужений журналіст України

 

 

 


Архів новин
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031