Игровые шаблоны DLE
Самая быстрая Диета

"Людина залишилася переконана, що я неправильно помолився, бо… не взяв з неї грошей", - монах з Тернополя

on .

Невигадана історія життя монаха з Тернопільщини.

.... Йому заледве виповнилося сімнадцять, коли прийняв рішення вступити до редемптористів  –  чернечої спільноти в Українській Греко-Католицькій Церкві, яка проповідує Євангеліє серед найбільш опущених. У цій спільноті о. Ігор служить уже понад двадцять років. Та попри це його важко назвати «класичним» монахом: він любить жартувати, говорити відверто про непопулярні речі, ламати стереотипи та гуляти кладовищем, пише "Номер один".

– Як Вас життя звело саме з редемптористами?

– Я народився та виріс буквально за двісті метрів звідси (неподалік монастиря Успіння Пресвятої Богородиці, що на вул. Острозького у Тернополі, – авт.). Колиу дитинстві ми з друзями тут гралися, то навіть не підозрювали, що бігаємо по території старої церкви та кладовища. Я був молодим, до певної міри революційним 17-річним романтиком, коли вперше зустрів редемптористів, хоча все своє життя бігав у них на подвір’ї. Редемпторист – це слово латинського походження, що означає «відкупитель, спаситель». Так нас називають у народі. Ми є частиною Української Греко-Католицької Церкви. Я ж є частиною цієї спільноти, також і священиком. Займаюся місіонерством. Тобто їжджу з місіями, проповідями, духовними науками по цілому світу. Раніше виконував й інші функції, проте зараз основна – це служіння та проповідування.  

- Сімнадцять  років. Ви ж заледве школу закінчили і вже зважилися на такий серйозний крок?

– Так. Щоправда, я вступив ще до Тернопільського педагогічного університету на вчителя історії та географії. Хоча як вступив? Коли формували курс, то не знайшлося бажаючих вчити німецьку мову. Тому тих, хто здав більш-менш екзамен з історії України та всесвітньої історії та  були готові вчити надалі  німецьку, просто «затягнули за вуха». Проте, знаєте, я завжди думав, що у моєму житті не може бути все нудно. Ні, не скажу, що вчителі мають нудну роботу. Навпаки, завдяки їм я є тим, ким є сьогодні. Передусім завдяки вчительці історії зі школи №13 Устині Василівні Липовецькій. Історія виховала в мені критичне мислення. Загалом школа багато чому навчила, за що вдячний усім вчителям. Навіть вчителю фізкультури, який намучився зі мною добряче, бо я не фізкультурна людина з дитинства. Та коли постав перед вибором своєї життєвої дороги, то зрозумів, що у моєму житті повинні бути яскраві моменти. Здавалось би, що людина не йде в монастир у пошуках барв (сміється, – авт.)  Так, тоді я до кінця ще не розумів, що таке монастир. Однак мав чітке усвідомлення, що він не те, чим усі його звикли вважати.

Знаєте, найбільш позитивний момент був тоді, коли я зрозумів, що зробив правильний крок. Перші три тижні, як тільки вступив до монастиря, були, мабуть, найвеселішими у моєму житті з тими людьми, які були поруч. Ми постійно сміялися, нам було радісно, цікаво. Хоча в той час ми жили буквально в розвалинах. Нас тоді було четверо на першому році приготування, який ми називаємо новіціят. Усі з досить таки інтелігентних родин. От нас чотирьох відправили на «хутір» у Львівську область буквально в розвалини і сказали: «Отут ви будете жити цілий рік». Якби мені хтось про це сказав до того, як я більш-менш розумів, з ким і як житиму, то б відповів: «Та ви що? Ні! Не піду». Та коли ми почали там облаштовувати свій побут практично з нічого, пізнавати одне одного, то я побачив, наскільки важливо не місце, а люди, з якими ти живеш.

«Монастир – це не те місце, у якому ми живемо усе своє життя»

Ви, мабуть, були дивним школярем? Пригадуючи зараз себе у сімнадцять, навіть не замислювалась про життя в монастирі, хоча й була достатньо нетиповою дитиною…

– У мене дивність почалася, мабуть, у років тринадцять. Був період, коли я ходив щовечора на Микулинецьке кладовище в пошуках спокою та внутрішньої концентрації. Там почувався, як вдома. Цвинтар став місцем, де мені завжди було позитивно і радісно. Тоді у школі на якийсь момент я навіть втратив контакт із однокласниками, та це не було вирішальним. Потім віднайшов його досить швидко. Навіть зараз із багатьма підтримую дуже добрі стосунки. Не можу сказати, що на мене дивилися, як на дивака. Я був соціально-присутньою людиною, але завжди мав приватну кімнатку у свідомості, яку мені було складно пояснити іншим. Як і пояснити, чому ходіння по цвинтарі для мене було важливим…

– Розкажіть, скільки часу людина готується, перш ніж присвятити себе монастирю довічно?

– Існує так званий процес формації. Коли людина приходить у монастир, то це не означає, що вона вже повністю переймає всі обов’язки монаха. Є перший рік – приготування, упродовж якого ми придивляємось до людини, а вона – до нас. Після того є ще один рік – так званий новіціят, коли людині дається можливість спробувати пожити монашим життям. Лише після цього дозволяється скласти так звані обіти. Ми їх називаємо присягами, яких у нашому згромадженні є чотири. Зокрема, присягаємо убожество – тобто віддаємо себе спільноті цілковито. Це не означає, що надалі ми не маємо жодних приватних речей,  це не так. Обіт убожества означає, що ми себе повністю здаємо на волю Бога та спільноти.

У тому полягає також і обіт послуху. Тобто ти ставиш себе на служіння спільноті і повністю відкритий до неї. Якщо до мене приходить настоятель і каже: «Ти мусиш поїхати туди і робити це», то я можу відповісти: «Отче, ви дійсно так думаєте?» Проте якщо він упевнений, що це потрібно, то я беру свої речі і їду.

Ще один обіт передбачає відсутність сімейного стану. В тому якраз полягає суть спільноти. Коли чоловік і дружина обіцяють одне одному любов, чесність та подружню вірність, це означає, що вони творять одну спільноту. І зрозуміло, що складно буде існувати сім’ї, якщо в нього чи в неї будуть ще «сім’ї» десь «на  боці». Наш обіт стану безженного, або його ще називають «обітом чистоти», стосується повної відданості тій спільноті, до якої ми приходимо. Та складаючиобіти, на відміну від шлюбу, коли чоловік і жінка присягають одне одному бути разом до смерті, ми кажемо: «Я не залишу на один рік». Ми свідомі того, що людина не є досконалою, тому перші обіти складаємо на рік або на три. І лише після 4-5 років процесу зростання та формування приходить момент, коли людині дозволяють скласти обіти на все життя і скріпити їх четвертою присягою – витривання у спільноті до смерті. Я хоч і прийшов у сімнадцять років, але вічні обіти складав тільки у двадцять три. Знову ж таки – не так вже й багато. Проте тоді я вже почувався таким собі досвідченим старим чоловіком із певним досвідом. Я вважав і дотепер вважаю, що складав обіти абсолютно свідомо.

–  Судячи з того, що Ви часто подорожуєте, класичного поняття «монастир» із прив’язкою до будівлі, конкретного місця у Вашому житті немає?

– Так, ми не маємо такого поняття. Наша структура, з одного боку, є надзвичайно демократичною, яку можна охарактеризувати, як парламентсько-президентську республіку. Тобто у нас кожних чотири роки проходять вибори, на яких ми обираємо вищого настоятеля, крім цього, обираємо «парламент», який називаємо «капітула». Згодом члени капітули обирають дорадників для вищого настоятеля. Він уже разом зі своїми дорадниками упродовж чотирьох років переміщають монахів із місця на місце. З одного боку для того, щоби ми не «застоювались», з іншого – щоби мали нагоду розвиватися. Наприклад, у минулій каденції я був вищим настоятелем в Україні. Опісля поїхав до Нової Зеландії. Переселив себе, так би мовити, трішки радикально, аби дістати нові перспективи розвитку й отримати досвід. Тому загалом у нас як такого стабільного місця перебування немає. Ми вступаємо до монастиря не як до будови. Монастир не є тим місцем, в який ми, входячи, живемо усе своє життя. Це, в першу чергу, спільнота людей, яка може відіслати нас в те чи інше місце з місією. Тому ми дуже часто переїжджаємо як по Україні, так і за кордоном.

– Що входило у Ваші обов’язки, коли були настоятелем?

– До моїх обов’язків входило переносити інших (сміється,–авт.) Бачте, згромадження редемптористів є одним із найбільших світових згромаджень у католицькій церкві. Воно має понад п’ять тисяч членів, які живуть по цілому світі. Очевидно, що не всі вони греко-католики. Є багато вірних у так званій латинській церкві. Це ті, яких у Тернополі називали би поляками. На диво, у нас дійсно дуже багато поляків також, але є ще й інші співбрати в різних містах світу, в різних традиціях, церковних обрядах. Проте ми є однією великою родиною, яка має так званий вищий уряд та менші – на місцях. Власне тоді мій уряд був такий, що стосувався братів, які належать до Львівської провінції. Розумію, що слово «провінція» звучить трохи так, провінційно, але це лише характеристика певної адміністративної одиниці. Проте співбрати Львівської провінції працюють від Канади і до Нової Зеландії. Тобто ми є у багатьох країнах Європи, допомагаємо українським емігрантам. Також ми є у США, Канаді, довший час були в Росії (в Сибіру). Так що завдання протоігумена (вищого настоятеля) – це якоюсь мірою бути тим, хто провадить та супроводжує. Останнє є надзвичайно важливим елементом. Дуже часто завданням настоятеля є розв’язати певні виклики, ситуації…

«В Україні, на жаль, віра дуже часто передається у спосіб забобонності та переляканості»

–  Чим для Вас стала поїздка у Нову Зеландію?  

– Знаєте, я вже доволі старий «ксьондз», адже був висвячений у 2000-му році (сміється, – авт.). Тобто у монастирі сумарно перебуваю двадцять чотири роки, сімнадцять з яких – священиком. І в певний момент, після 17 років священиком, людина, можливо, думає, що бачила все. Я можу сказати, що дійсно багато чого бачив, бо за ті сімнадцять років багато де побував, але коли приїхав у Нову Зеландію, це було цілковито нове пережиття, з новими людьми. Там  дуже багато нового відкрив для себе…

– Що Вас так вразило у тих землях?

– Україна відносно, скажімо так, оцеркована країна. Це означає, що людина, яка визнає себе християнином, має усвідомлення того, що вона належить до певної спільноти. Вона може сказати, що православна або католик, належить до конкретної спільноти в місті чи селі. Більш-менш знає, що діється в її житті.  Натомість у Новій Зеландії більшість людей, з якими ми зустрічалися, вважали себе християнами загально. Часто-густо не знали, до якої спільноти належали. Людина же за своєю природою має потребу не просто бути десь сама. Однією з таких основних людських  потреб є належати. Ми це відчуваємо в родині або ж тоді, коли пробуємо формувати власну сім’ю. Ця залежністьу позитивному значенні дуже потрібна. І в духовному плані вона також є важливою. Бути просто релігійною людиною дуже складно, бо, як і все в нашому житті, віра передається з покоління в покоління. Її не можна просто, як камінчик, підняти обабіч дороги. Крім цього, віра передається у певний спосіб. В Україні, на жаль, віра дуже часто передається у спосіб забобонності та переляканості. 

Мав, до речі, нещодавно досвід у Львові, коли на похороні відносно молодої жінки мене з дяком не пускали до хати. Не тому, що причина була в нас. Ні! Люди стояли на дверях і боялися, що «смерть може зайти у під’їзд». Коли ми намагалися їм пояснити, що немає причини боятися, то вони відповідали: «Отче, та що ми знаємо, нам бабці так сказали». А коли я приїхав у Нову Зеландію, то застав там наших українців, які не мали того негативного багажу на плечах. Їм ніхто не передав віру в забобонний, як на мене, страшний спосіб. Та, разом з тим, вони й не мали позитивного багажу. Тому мені було дуже приємно і цікаво побачити, як з людьми від самого початку можна спробувати будувати здорові стосунки з Богом – без страху, але в радості.

– Цікаво, чи в Новій Зеландії вірять у містичну силу чорної кішки?

– В Україні однією з важливих справ для мене було ламати стереотипи забобонності неправильного образу Бога. Люди дуже часто бачать його у різний спосіб: то як якогось поліцейського, то в ролі бухгалтера, який рахує наші гріхи. Та  у Святому письмі є лише образ, який любить, переживає. Також є образ людини, яка, начемала дитина, робить дурниці, і Бог її потім за цеу досить милосердний спосіб наставляє на правильний шлях. Тому я все життя займався тим, що старався ламати стереотипи і намагався показати правдивий образ Бога, який ми досвідчуємо зі Святого Письма. 

Та в Новій Зеландії я побачив, що нічого ламати не треба. Варто лише легенько допомогти людям, аби з одного боку вони відчули радість спільноти з Богом, а з іншого – радість спільноти між собою. Це важливо. Наприклад, у Новій Зеландії ми після кожної Служби Божої сідали пити чай. Нас було десь 10-15 людей, тому не виникало великої трагедії влаштувати вечерю. Власне той досвід не лише спільної молитви, а й трапези, допомагав людям побачити правдивий образ також і церковної спільноти.  Адже один зі стереотипів, який люди мають в Україні, це те, що церква –та будова, до якої прийдете і вас насварять, скажуть, що робите щось не так. Однак церква – це спільнота, яка мала би приносити зцілення. Крім того, церква – це не будова, а люди, і навіть не лише священики чи єпископи, а передусім усі ті, хто має до неї стосунок.

–  Особисто для Вас було простіше спілкуватися з такими людьми?

– У Новій Зеландії я дістав можливість будувати з людьми довіру до Бога у простий, радісний спосіб без ламання попередніх забобонів чи структур, які не відповідають нашій вірі. У той же час побачив, що не надто сильний у такому будуванні. Це для мене трохи упокорюючий досвід. Та кожен досвід у будуванні віри є будуванням віри в самому собі.  Мушу сказати, ще одним досвідом стало те, що я переконався, що є віруючою людиною. Як би дивно це не звучало для священика, але я досить віруюча людина. Позаяк у певні моменти, коли не знав, як далі діяти і що робити в певних ситуаціях, мав достатньо сміливості та покори стати перед Господом і сказати: «Боже, за тих людей Ти помер, а я не знаю чомусь, як собі дати з ними раду. Та якщо Ти за них помер, то будемо щось робити далі!»

«Людина залишилася переконана, що я неправильно помолився, бо… не взяв з неї грошей»

– Якось розмірковувала, що така тенденція до віри в забобони присутня здебільшого саме українцям. Перетинаючи кордон тієї ж Польщі, навряд чи побачиш таку ж реакцію на чорну кішку чи порожні відра, чи я не права?

– Так, за кордоном люди не знають таких речей. Я працював у Новій Зеландії не лише з українцями, а й із місцевими жителями. І пояснити їм, що таке «пороблено», практично неможливо. Вони не розуміють, як це. При тому, що в багатьох їхніх культурах також є певні моменти, які можна з української точки зору сприймати, як забобони. Наприклад, страх перед духами предків чи природи присутній, зокрема, на Полінезійських островах.

– Як вважаєте, чому людям важливо шукати пояснення певним речам, випадкам саме у такий спосіб?

– Очевидно, що однією з найбільших проблем є те, що людина – істота перелякана. Хоча й Нова Зеландія – одна з найбільш красивих і заможних країн у світі, більшість населення там не те що не належить до жодної церковної спільноти, а взагалі невіруюче. Очевидно, що, говорячи про більшість, йдеться про вихідців з Англії та Шотландії. Позаяк нова еміграція, яка приїздить у Нову Зеландію, все  ж шукає доступу до церковних спільнот. Та до чого я вів? У, здавалося б, атеїстичній Новій Зеландії в одному з ефірів на радіо ведучий розповідав, що ніяк не збагне однієї ситуації. Пара професорів купила будинок і потім довідалася, що у ньому хтось колись помер. І хоч вони й не віруючі, але переймалися, що з цим робити. Викликали усіх шаманів, священиків із різних конфесій, аби вони всі посвятили той будинок. Зважайте, що йдеться про високоосвічених людей, які при цьому не давали собі ради з пережиттям, що хтось закінчив життя у їхньому домі. Це означає, що людина має страх, який проявляється у різний спосіб.

Забобони є одним зі способів давати собі раду зі страхами. І вони діють всюди, хоча, можливо, відмінно від наших. Але, на жаль, українці вибрали найбільш складний і тяжкий спосіб справлятися зі страхом скінченності свого буття, який вони мають перед невпевненістю у завтрашньому дні. Вони перекладають відповідальність за все те, що діється і що може статися, на якісь незвичайно сильні потойбічні сили. При тому, що з точки зору християнства тут єдине, що можна вжити, так  це слово «нонсенс». У християнстві зі злом боротися слід не оберегами чи посипанням солі. Боротьба за справедливість та милосердя – ось що є способом боротьби зі страхом для християнина. Та для нас чомусь це виглядає надто просто.

– Людина не сприймає простих відповідей, навіть якщо все очевидно…

– Так. Я часто мав справу з такими, коли, пояснюючи на основі Святого Письма, як усе просто, чув у відповідь: «Щось ми вам не віримо, не може бути так просто». І ми від того потерпаємо найбільше. Бо бідний українець чи українка, потрапивши у складну життєву ситуацію, біжать до безкінечних цілителів, до тих ворожбитів, які паразитують на страхах, витягують із людей такі-сякі копійки. Очевидно, що про церкву теж говорять, що витягує з людей гроші. Та як витягуємо? Є скринька для добровільних пожертв. Якщо ми молимося над людиною, то ніхто ж не дивиться, кинула вона гроші у скриньку чи ні. Благодать взагалі відв’язана від будь-яких фінансів.

Одного разу мав таке пережиття. Молився над людиною, нічого особливого. Та чомусь вона вважала, що та молитва не буде вислухана, поки не «запхає» мені гроші  в кишеню. Так вона й пішла додому зі своїми грошима, однак залишилася переконана, що я неправильно помолився, бо не взяв грошей. Із цим також потрібно боротися. Люди дуже часто все узалежнюють від фінансів. Я розумію, що в церкві є з цим іміджева проблема також, але вона не найбільш глибока. Якщо дійсно копнути, подивитися на всіх священиків не лише в Україні, а й у цілому світі, то, мабуть, знайдемо кілька захланних, бо такою є дійсність людська, але все ж істотна більшість людей у церкві посвячує своє життя не грошам, а бажанню допомогти іншим.   

«Українці взагалі легковажно підходять до питання сім’ї»

– Мабуть, Вас часто запитують, але  все ж і я запитаю: невже Ви ніколи не хотіли мати свою сім’ю?  

– Важливим елементом у житті кожної людини є пізнання своїх здатностей та схильностей. Я мушу говорити щиро, не соромлячись, хоча, напевно, не можу бути з того гордим: мені надзвичайно потрібні зміни. Я їх дуже люблю. Особливо переїздити з одного місця на інше. Хоча з часом бажання до змін зменшується, але кожна зміна завжди була для мене особливим моментом, як викликом, від якого я то радів, то боявся.

Пам’ятаю, по закінченню навчання до мене зателефонував вищий настоятель і сказав: «Ти маєш два вибори: або займатися фінансами провінції, або їхати на працю в Канаду». Праця в Канаді звучить ще сяк-так, але насправді їхати треба було в найхолодніші міста світу, де морози до мінус 30-40 градусів, сніг, темно і комарі влітку. Проте люди ж якось там живуть. І я подумав, що ліпше поїду в морози, ніж перейматимусь фінансовими справами, бо знав,наскільки це складно.

Розумію, однак, що сім’я – це питання стабільності та терпеливості. Я це знаю по своїх батьках, скільки терпеливості їм потрібно було, щоби виховати мене та сестру. Можливо, аж до такої стабільності я не готовий. Це складне питання. Мені здається, що українці взагалі легковажно підходять до питання сім’ї. Потрібно ж усвідомити ту відповідальність, що дві людини стають пов’язаними одне з одним настільки, що немає куди тікати. От у монастирі не скажу, що ми маємо цілком безконфліктне життя, але досить таки безконфліктне. Та однією з причин того, що ми маємо таке життя – це є наша можливість на деякий час, приміром, просто закритися  у своїй келії або ж піти до настоятеля і попросити перенести нас в іншу спільноту.  В сім’ї ж так неможливо. Не може дружина підійти до чоловіка і сказати: «Дорогий мій, ти мене дістав і я завтра проситиму єпископа, щоби дав мені іншого чоловіка». Очевидно, що сім’я – це щось особливіше, бо в ній ми всі виросли.

Часом люди думають, що ми якісь женоненависники, бо пішли в монастир. Та ні, ми любимо сім’ї, з яких вийшли, наших рідних та близьких, з якими завше пов’язані. Проте, з іншого боку, є відчуття того, що життя має аспекти, які не менш важливі. Коли я говорив про те, що хотів переживати яскраве життя, у мене був досить егоїстичний підхід до монастиря. Я хотів, щоб у мене було цікаве життя. Та лише з часом зрозумів, що воно може бути таким, якщо буде зав’язане на те, щоби допомагати іншим людям робити їх життя цікавішим, щоби вони менше боялися та пізнали більше радості. 

–   Очевидно, що для більшості таке добровільне, скажімо, обмеження важко осягнути…

– Так. Нас завжди запитують у першу чергу: «То вам не можна женитися?» Та, очевидно, питаючи про це, люди мають на увазі не одруження, а інтимну близькість, статеві стосунки. Людина не може собі уявити, як так. Хоча якщо вона подумає про своє життя, його цілісність, то усвідомить, що так, це є важливою частиною нас, але не визначає нас повністю. І не те, що ми всі якісь хворі чи не здатні. Дуже часто про нас і таке говорять. Ні. Ми розуміємо, що життя істотно більше і не можна зводити все до одного. Та часом, щоб це все осягнути, потрібно відставити щось на віддаль.

Ми не можемо мати все нараз. Свідомо обираючи щось більше, ми, очевидно, від чогось відмовляємося.  Наприклад, мої переїзди з одного континенту в інший тому й можливі, бо я є неодружений чоловік, який належить до спільноти неодружених чоловіків. Якби це не звучало дивно збоку, але через це я можу багато чого в житті зробити, і вони також.

 

Додати коментар

Новые игры Alawar.