Игровые шаблоны DLE
Самая быстрая Диета

Щогодини вмирали 1168 осіб... Тернополянам показали гірку правду

on .

У Картинній галереї Тернопільської обласної організації національної спілки художників України до 7 квітня триватиме   особлива виставка, присвячена жертвам Голодомору в рамках мистецького проекту "163. Мистецтво заради пам`яті". 

 

 Автор ідеї- архітектор, митець,  бережанець , який живе у Відні,Ростислав Бортник.  Гасло виставки – "Одна зернина – одна людина". Кожне людське життя передано зерниною. Їх багато. Втрачених, знищених, ненароджених. Понад 192 мільйони зернинок візуалізують увесь жах Голодомору.


На фоні чорного кольору бачимо три купки зерна, які промовляють нам жахливі числа вбивчої статистики: "Щохвилини вмирало 20 осіб, щогодини – 1168, щодоби – 28023…"  8 тонн зерна, золотого, сухого, добірного...Скільки б життів воно тоді врятувало, коли уповноважені забирали ще теплу кашу з печі , намочений біб, хліб з висівок... А їх,невинно убієнних голодом, підбирала підвода і хоронили у канавах, бо сили викопати яму не було ні в кого...

Я виросла в сім`ї, яка пережила ці страхіття на Черкащині. Моя бабця Таня у 12 років пішла в колгосп, бо там щось варене давали. А дома її чекало ще п`ятеро молодших, яким у глечичку можна було щось принести. Їхньої мами Фільки уже тоді не було на світі. Дітьми опікувався  батько, якому в халявах чобіт інколи з млина вдавалося принести пригорщу зерна чи висівок. Бабуня розповідала, як вони чекали його, закривали вікна , підстеляли ряднину і витрушували з чобіт збіжжя.  Якби не кролі у льосі, за якими пильнували її брати на 3-4 роки молодші, то сім"я не вижила б.  Так ще й сусідів підтримували. А батька мого дідуся Івана розкуркулили, бо мав на шістьох синів  6 моргів поля . Широкі сибірські простори  так і стали прихистком до мобілізації на війну, а потім уже повернувся  в Україну. 

Ці купи зерна  у виставковій залі мають якусь  магічну силу, миттєво спрацьовує уява і виникає момент абстрагування у велелюдді. Ти віч-на-віч із зерном,воно живе. Торкнися рукою - рухається. А з ним  болем оживає трагедія, кублиться неспокоєм і співчуттям, співпереживанням і докором, відчуттям своєї  провини за ненароджених, за покоління покалічених доль. Кого не доморили голодом, того розстріляли в 37-ому, а потім  жнива збирали і в 53, і в 70-80-их. А ми нарікаємо, що поводиря немає, месії не викохала нація, гетьманську булаву нікому взяти. А хто ж лишився після того терору? Загнані московські козачки, які ніколи не визнають геноцид українців, бо вони виконували каральну місію. Якщо не вони, то їх родичі. Ми ж знаємо звідки прийшла колективізація. Шкода лишень, що ті розхристані войовничі  ординці  звалилися на голови мирних,але непокірних  гречкосіїв. А чим підкорити вмілих господарів своєї землі - кулею і голодом. Вони ніколи не визнають своєї провини у винищенні цілої нації. І тільки Бог їм суддя та наша пам"ять. Тут серед золотих кучугур пшениці оживає вся історія України і твоя особиста історія. На цьому тлі виникає виразний момент єднання і ти вловлюєш момент очищення за кривду, і вже не знаєш чи вона заподіяна твоїм пращурам чи тобі особисто вчора , а зрадливий клубок у горлі  випікає очі. Я дивилася на купи зерна, як на братську могилу моїх односельців, символічну могилу українців, не відспіваних, не оплаканих...Ї хні душі ще й сьогодні просять, щоб ми поставили за них свічечку...

Пан Ростислав молодий , успішний чоловік  з Відня. Там він закінчив місцевий університет і є професійним архітектором.

  • "Я в першу чергу українець. І мені болить наша історія,- говорить пан Бортник.- Коли довелося зробити історичний екскурс Україною, а треба було якнайменше сторінок, щоб не втомлювати європейську цікавість, я вкладався десятиліттями і століттями в 1-2 сторінки. Про Голодомор у мене було 4 аркуші. Тут таке болюче, що не вміщалося".

Ідея саме таким чином долучитися до висвітлення цієї кровоточивої дати   з`явилася несподівано погожого ранку, на бережанських полях, де зріло наше найбільше багатство, яким ми колись годували Європу. Пшениця стала  символом.Отже, нічого випадкового не буває.

  • "7-го серпня 1932-го року було прийнято постанову ЦВК і РНК СРСР "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності" або так званий "Закон про 5 колосків", згідно із яким за збір всього п’яти колосків "злочинця" засуджували до десяти років каторги або до страти, - розповідає Ростислав Бортник .- В буквальному сенсі, 163 – це приблизна кількість зернин у п’яти колосках, у більш глибокому – це вартість людського життя. "163" – назва моєї експозиції, присвяченої цій темі. "163" – це саме спроба матеріалізувати цифри. Ідея проекту з’явилась у мене ще в 2011 під час роботи над дипломом. Я довго перебирав теми, обирав між школою чи іншим гуманітарним проектом для африканських республік, поки не збагнув: а чому робити для інших країн, коли наша потребує допомоги? Моє місто – Бережани – це Богом забутий райцентр, який колись мав визначні атракції: Бережанський замок вважали другим Вавелем, а самі Бережани нерідко називали Опільською Швейцарією. Тому я зупинився на темі, яка дуже болюча і для мене, і для мешканців Бережан – це покращення соціально-економічної ситуації міста. Коли я почав працювати над дипломним проектом, то зрозумів – не можна розказати історію Бережан, не розказавши історії України. Тому велика частина моєї роботи присвячена темі Голодомору".

3 942 500 загиблих плюс 1 122 000 ненароджених – це буде 5 064 500 людей. Скільки це? Як уявити цю цифру, щоб збагнути масштаби трагедії? Ну от, наприклад, сухопутний кордон України – 5 637 900 м, отже – із 5 064 500 людей міг би бути живий ланцюг по периметру кордону. Або візьмімо футбольне поле – це приблизно 25 тис. людей. Отже, 5 064 500 – це 203 футбольних поля. Якщо припустити, що згідно із даними Вікіпедії, в Україні 459 міст, то у кожному другому місті мав би бути цвинтар для загиблих у Голодоморі розміром з футбольне поле (за умови, що ми ховали б їх не скопом, "братською могилою", а вшанували пам'ять про кожну людину індивідуально).

  • "Я не сприймаю це як свою персональну виставку, як спробу продемонструвати мистецтво, - зазначає. -  Я ставлю себе на задній план, тут в першу чергу – кожна людина. Ми часто розкидаємося цифрами, не усвідомлюючи їх значення. Як архітектор я звик оперувати цифрами, але я задався питанням: як пояснити наглядно людям, не вдаючись у розлогі описи, щоб вони могли за 5-10 хвилин збагнути всю ту трагедію. Тому за одиницю виміру я взяв зернину: одна зернина - одна людина. Далі був тривалий період обчислень: кількості, ваги, діаметру куба, висоти. Тобто, першою задачею було показати".

Експозиція складається із насипів зерна пшениці з ретельно-прорахованою кількістю,  де кожна зернина уособлює людське життя. Побудована вона за напрямком руху годинникової стрілки: починається із візуалізації даних про кількість населення в УРСР, і поступово переходить до кількості жертв у правому крилі. Важлива хронологія, сценарій. Ідея така, щоб людина, знаходячись у будь-якій точці експозиції, могла порівняти цифри. Загалом, у виставці задіяно 8 тонн пшениці – це 192 млн зернин. Я не прихильник відзначення дат,  вважаю, що на цю тему треба частіше говорити і згадувати не лише в останню суботу листопада. Хоч не розумію чому вибрали саме цей час для вшанування жертв Голодоморів, бо пік цих жнив був саме в червні 33-ого.

Я поцікавилася в автора проекту "163"   про стан зерна і чи важко перевозити з місця на місце, адже виставка уже була у Києві і подорожуватиме Україною. І яка ж його доля чекає, навіть при тому, що воно довго зберігається... У митця є команда робітників, закупляють транспортні послуги. Треба пильнувати, щоб зерно не відвологло, щоб були комфортні для нього площі. Тут, у Тернопільській картинній галереї все добре, відповідає задумам.

  • "А ось більш глобально – зерно, яке символізує людські життя, не можна викинути,  символічно було би його засіяти, - каже. - У Відні я мав зустріч із Блаженнійшим Святославом. На недільній літургії він розповів притчу про сіяча – це було уже після того, як я приготував виставку, але одна цитата видалась мені знаковою. Блаженнійший сказав наступне: "Зерно має у собі зародок – якусь таку життєву силу, що навіть, коли воно вмирає – воно може прорости". Це є, певною мірою, підтвердженням тієї ідеї, яку я мав – це зерно потрібно засіяти. Не на полі, де його ніхто не бачитиме, а у містах – де засіюють квіти, де люди стикатимуться із цією пшеницею щодня".

Ми хочемо, аби інші країни визнали Голодомор – добре. Але на мою думку це вторинне. Нам потрібно спочатку в Україні сприяти тому, аби якнайбільша кількість наших громадян дізналась, збагнула, осягнула цю катастрофічну сторінку в нашій історії. 

Пшениця у середмісті викликатиме цікавість, як у місцевих, так і у іноземців. А з огляду на те, що  Україна прийматиме Євробачення, є сподівання, що ця атракція потрапить у поле зору іноземних журналістів. "Вони не кричать про свої втрати – вони тихо беруть і вшановують", – скажуть іноземці. Будуть гуляти з батьками дітки. На клумбах росте пшениця. Дитина запитає, а батько відповість, що це пам`ять про важку сторінку нашої історії. Це не популізм, а данина пам’яті. Про це почали б говорити. В Тернополі багато клумб. У Бережанах біля музеїв планували висіяти.  Так, я ідеаліст. Я не стверджую, що це є рішенням цієї проблеми, але це могло би стати рушієм.

До речі, всім присутнім на вернісажі роздали маленькі мішечки, в яких по 163 зернини -з тих символічних  5 колосків, за які забирали життя українців.

А ще у митця  є мрія  - створити у Відні український культурний центр .

  • "Було б чудово привозити митців, показати австрійцям, що Україна – це не лише корупція і е-декларації, - зауважує. -  Хочеться все ж виграти інформаційну війну зброєю культури".

 Людмила Островська. 

                              

 

Додати коментар

Новые игры Alawar.