Игровые шаблоны DLE
Самая быстрая Диета

Тернополянин:" І останній житель хутора іде на цвинтар копати сам собі могилу"

on .

17.06.2015

Одним з переможців міжнародного літературному конкурсу “Коронація слова–2015” став головний редактор журналу “Літературний Тернопіль”, письменник і краєзнавець, заслужений діяч мистецтв України Богдан Мельничук.

Спеціальну відзнаку в номінації “романи” за твір “Остання дорога” йому вручив відомий прозаїк Василь Шкляр.  Для пана Богдана, до речі, це вже сьома нагорода конкурсу.

Які проблеми порушує “Остання дорога” та чи скоро можна буде читачам погортати її цікавимось у переможця.

- Тож, пане Богдане, про що роман?

- Це роман у новелах. Він про те, як гине хутір, як доживають на ньому люди свої останні дні, і з часом його буде стерто з лиця землі. Тому що кожен хутір, то була своєрідна українська держава в державі. Які влади окупаційні не були - від  польської, австрійської, німецької до більшовицької  - вони всі боролися з хуторами. Бо кожен хутір, то була вольниця.  І останні вояки УПА знаходили там прихисток. Тому влада свої кігті завжди простирала над хутором. Бо чоловік мав землю, мав господарство, і був вільнодумцем, та й сама природа до цього спонукала. “Остання дорога” також перегукується з отою теперішньою територіальною реформою, бо як так дальше піде, то вслід за хуторами будуть зникати села.

- Адміністративно-територіальна реформа, думаєте, принесе не користь, а шкоду?

- Ця реформа спрямова на те, щоб цілеспрямовано знищувати село. Щороку в Україні і так десь понад 600 сіл зчезає. Коли ми робили тритомник “Тернопільщина. Історії міст і сіл”, отой, що недавно вийшов і був презентований, підняли архіви, подивилися, які ж хутори були на Тернопільщині. Віктор Уніят кілька місяців просидів в архіві. Тоді  я із жахом і соромом дізнався, що біля мого рідного Молоткова Лановецького району було шість хуторів. Я - з 52-го року, а вже їх не застав. Чому? Бо ще на початку 50- х їх було знищено. Залишились тільки зруйновані обійстя та дерева. Розруха.... Старші люди ще знають про кожен з тих хуторів, і про тих, хто мешкав у них. А я вже ні.  А такі хутори були навколо кожного з сіл.  І їх поляки, австрійці, німці, більшовики цілеспрямовано знищували.

- Звідки брали образи для “Останньої дороги”?

- Образів понабирав, понаспостерігав у своєму рідному Молоткові. Сільські типажі вони ж схожі між собою. І моє село також, по суті, незважаючи навіть на той меморіальний комплекс, який  є (німці спалили були моє село у квітні 1943 року), гине. Гине, бо райцентр за десять кілометрів, а  автобус раз на день ходить. У селі нині жодної роботи нема, з усіх боків  наступають агрофірми. А агрофірмам люди не потрібні. Агрофірмам потрібні поле, врожай і великі кишені. Приїжджає “Джон дір” і  нащо йому механізатори..? Агрофірми величезними машинами вивезли врожай і все. А сіють соняшник, ріпак, те що дуже виснажує грунт. А щоб ліпше робило - сиплять гербіциди, від яких бджоли та корови гинуть, та й усе живе гине. І то їм добре, бо  люди їм не потрібні. Мені колись Антон Білик, директор ПОП "Іванівське", що на Теребовлянщині, до речі, одного з найуспішніших в Україні агропідприємств, розказував, що до нього  вже разів зоп'ять приїжджали круті хлопці та пропонували продати фірму. А він їм: “А  як я буду дивитися людям в очі? Я з ними дітей хрестив, я пам'ятаю, як вони росли, вчилися, одружувалися. Я ж не просто продам агрофірму, я продам триста робочих місць” . Нам потрібно боротись з тими агрохолдингами. І влада потрохи починає це вже розуміти. Навіть на котромусь з  круглих столів заступник голови облдержадміністрації Леонід Бицюра казав, і це робить честь йому, що нам треба починати вже не підтримувати агрохолдинги, а боротися з ними. Бо їм до лампи і соціальні питання, і дороги. Агрохолдинг приїхав, викачав, що міг, і поїхав. А що буде з селянами, землею через рік -два? Вони ставлять людей в такі умови, що ті мусять за безцінь ту землю продавати, бо не можуть конкурувати з ними... Отакі  печальні реалії. Вони  і лежать в основі мого роману.

- Скільки часу писали його?

- “Остання дорога” писалась 5 років. У ній кількадесят героїв. А завершується тим, що останній житель хутора іде на цвинтар копати сам собі могилу. Бо хто йому її викопає, коли відійде в засвіти? Коли роман вже поїхав на конкурс, в якісь із газет я натрапив на замітку про те, що в одному із сіл на Волині залишились тільки три  баби, які вже майже не можуть ходити. Ото вони домовились між собою, що кожного ранку гримають в каструлі, аби сповістити, що ще живі. Отак і доживають віку Ликера, Сиклета й Текля, перестукуючись.

- Де можна придбати роман?

- Він ще не вийшов. На “Коронацію слова” приймають тільки рукописи. Але, думаю, що він скоро вийде. Обов'язково. Зараз якраз веду переговори з різними видавництвами щодо його видання.

- Дякую за відверту розмову і хочеться якомога швидше прочитати “Останню дорогу”. З нетерпінням чекатиму її виходу.

Вікторія Отамачнук.

Comments  

 
#4 Олександра 2015-08-30 13:04
Так, Галина права. І так, суму тут багато. Але тільки з одного боку ситуації. Нам треба змінювати уклад і перш за все бачення і розуміння поняття "реформа". Від чогось відмовляємось - щось отримуємо.
І жалість теж пора припиняти. Про всі біди ми і так чудово знаємо. Тільки зайвий раз нагадати як усе паскудно не змінить тут біду на краще.
 
 
#3 Петро 2015-07-19 13:59
Так складається сьогоднішній уклад життя. А що ще створюємо штучно... Президент та уряд успішно бореться із чисельністю населення: тільки за сьогодні станом на ранок - 3 самогубства в області, кількість поранених і вбитих зростає щодня (АТО безкінечне придумали, аби винищити народ), рівень життя, медицини - нижче плінтуса, адмінреформа в угоду великим корпораціям та агресорам буде вписана в Конституцію (ще світ такого не бачив!). А це - знищення України як держави і українців, як народу.
 
 
#2 Ірина 2015-07-13 10:13
Галина права, але чогось так багато суму у її замітці... і мені сумно...
 
 
#1 галина 2015-06-18 08:18
1 правда села будуть зникати, особливо т1. котр1 далеко в1д центральних дор1г. А якщо закриють школи. то вважай. що через пару рок1в села не буде. Жаль. звичайно. але це все кроки вперед до цивил1зац11. Вже зовс1м 1нш1 машини 1снують для обробки земл1. 1 чаом одно1 людини достатньо, щоб обробити 100 гектар1в земл1 та з1брати з не1 урожа1. Все це техн1чний прогрес. його ж не зупиниш 1 не примусиш молодь м1сити ногами землю. вручну щось робити. Кожен тягнеться десь до цивил1зац11. А триматися уклад1в 18-19 в1ку - н1хто вже не буде 1 не хоче. Так склалося життя. А не так як хоче письменник 1 як в1н бачить проблему.
 

Додати коментар

Новые игры Alawar.