Игровые шаблоны DLE
Самая быстрая Диета

Після вистави львів'ян багатьом тернополянам знадобився валідол (фото)

on .

У Тернополі триває ХІV Всеукраїнський фестиваль театрального мистецтва "Тернопільські театральні вечори", присвячений світлої  пам'яті організатору і натхненнику цього форуму багаторічному художньому керівнику і директору театру заслуженому діячеві мистецтв України  Михайлу Форгелю.

Львівський драматичний театр ім.Лесі Українки  на суд глядачів представив цьогорічну прем'єрну роботу "Баба Пріся" за твором  драматурга Павла Ар'є  у постановці  заслуженого діяча мистецтв України Олексія Кравчука.

Багато глядачів виходили із зали зі сльозами на очах. Чорнобильська катастрофа розділила життя українців на "до" і  "після" , принісши чергову  порцію  болю в історію України. Як говорить один з героїв вистави, "вже й не відомо, де більша територія:  чи в зоні, чи поза нею". 

Драматург  Павло Ар`є  робить акцент не на аварії, а на житті людей, яких біда застала на місці тридцятикілометрового від пошкодженого реактора простору. Закидаючи своїх героїв у Чорнобильську зону, автор  трактує це місце не як заповідник первісної поліської пущі, а як чортову маргінальну діру, останню складку у підкладці сучасної проблемної української дійсності.  Календар уже  перегорнули  тридцять разів по 365 днів, а люди, попри всі заборони, живуть у, так званій, зоні відчуження - покинутому лісі, болоті, на спустошеній землі, з якої бажано і не їсти. А вони  живуть, як вигнанці. Відособлено, на натуральному господарстві, з якого і не голодають, але і не об'їдаються, як самі кажуть. Земля  родить. Вона годувальниця. Вона лікує. Вона втішає. Вона і приймає в свої обійми. Образ землі у виставі  набрав об'ємного символізму, створивши  головних героїв рельєфними, вивершеними.  

Сюжет вистави ніби простий: у забутому людьми селі неподалік Прип'яті, живуть баба Пріся зі своєю донькою Славою та дивакуватим внуком Володею.  Відтоді, як у 1986-му пошкодився реактор, як сказали по радіо, люди забралися звідти, поїхала і дочка із сім'єю, тільки баба приросла там навіки: "Ніякої радіації нема! Це все Горбачов, собака, вигадав, щоб людей звідси повиганяти. Плани у нього абсолютно сумашедші на ці землі були!"... "Да, я тут завжди була і нікуди не їздила, а нашо воно мені? Тут мій ліс, моє болото, а що мені ще треба?"  Тут її життя, її казка і міф, минуле і сучасне. Це вже потім дочка з сином приєдналися  до баби.

У цьому забутому Богом і людьми місці,  творяться дива – в очеретах пустують русалки мутантовані, бо вдень виходять, трави лікують від смертельних хвороб, а  гриби викликають галюцинації, видіння, про які чи то мріяв, чи уявляв.  Навіть час тут іде іншим чином, ніж у великих містах. Головна героїня впевнена,  що "весь світ спішиться кудись і всігди спізняється, бо час прямий. У нас спішитися нікуди,  у нас час круглий: всьому своя година, свій день, своя пора року. Ми живемо на початку і наприкінці часів…" Але як проживають відведений їм час  ці  люди?Скільки побутових негараздів на їхньому шляху, як важко залишатися людьми в озвірілому  обмеженому просторі без "соціально-комунальних благ"! Хліба не привезли, пенсію затримали, ліків немає, товариства бракує, спілкування ніяке... Їм доводиться боротися за існування. 

Всім командує головна героїня, роль якої виконує  лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка Олег Стефанів. Це баба  з бородою, звичайною чоловічою стрижкою, але це "тяглова сила" сім'ї з тавром "чорнобильці". Свою трансгендерну  роль баби Прісі актор виконав блискуче. Випрацювана ним постава "автентичної" української баби, практично вже наполовину "зробила" виставу. Сама Пріся колоритна, багатогранна.  Її важелезний життєвий досвід чудово поєднується із дитячою безпосередністю та шкідливими звичками. У її капосному реготі ми, безперечно, відчуваємо і знущальницький сміх конотопської відьми. Персонаж пізнаваний, збірний. Таких жінок - кмітливих, самовідданих, іскрометних, розважливих, мудрих  ми бачимо не тільки в селах, а й у містах. Олег Стефанів із  задоволенням бавиться із нюансами своєї ролі. Це помітно і в манері подачі тексту, і в пластиці. В сценах, де баба Пріся розповідає про землю і її чудасії, ми бачимо її щасливою та до певної міри казковою, її рухи легкі та майже граційні. Натомість у сцені обряду пластика актора повністю змінюється: рухи стають різкими, а постать нагадує постамент. А ще баба і співати вміє, і танцювати, і скакає зі скакалкою-сільцем, і мотанку творить... Глибокий, неоднозначний, надзвичайно тонкий образ української старулі, який балансує на грані почуттів, на грані добра і зла. Йому віриш, йому співчуваєш, його хочеться слухати і дивитися,  як страждає,  як насолоджується, мріє і ставить усіх на місце. Без сумніву,  у війну героїня Пріся розчленувала 12 німців, які безслідно зникли у болотах, мабуть, не без її рук і нині пропали мисливці-вбивці, як зник і дільничний міліціонер. Хоча , як на мене, то його смерть і не виправдана, але бабі Прісі видніше. Треба сказати, що Олег Стефанів створив незабутній образ, яскравий. Якби фестиваль був конкурсним, то головна нагорода в номінації "Краща чоловіча роль" чи "Краща жіноча роль" - забезпечена  саме цьому актору.

Відчуження цієї сім’ї у п’єсі не стільки територіальне, скільки психологічне. А основний конфлікт драми — це зіткнення двох світів: зовнішнього — сучасної України і внутрішнього — містичного, а ще зіткнення поколінь. Баба переконана: "Ви — поламане покоління! Не можете взяти відповідальність на себе! Бери землю — і живи щасливо. Так ні, вам треба щоб хтось зверху пальцем ткнув у ту землю — і наказав бути щасливими!" Ці  відлюдники  у постійній напрузі  від турботи про долю дорослої дитини, яка хоче  щось бачити інше, крім зеленого моря, яка хоче відчувати інших людей, прагне ровесників. Як адаптуватися до суспільства, яке десь там далеко на видноколі цивілізації? Ця допитливість внука і прагнення бачити собі подібних і призвела до краху родинної ідилії , ввірвалася в хату пострілами і смертю.

І допомоги чекати немає звідки. Людей не повинно бути у зоні відчуження, вони поза законом, отже, вони не існують.

Настрій вистави, може тому, що рана ще дуже болюча, постійно тримав у напрузі перманентності  не катастрофи Чорнобильської, а самого явища. Явища геноциду, знищення, безвиході. Сцени у виставі  звучали особливо гостро ще й тому, що автоматично проектуються на реалії сьогодення. Тридцять років тому чорнобильці, а сьогодні переселенці зі Сходу і Півдня. Образна паралель із війною на Сході підсилена звукорядом актуальних новин в зоні АТО, які звучать перед початком вистави, та постійних вибухів.

Тоді, як і тепер, хто хотів вижити, не мав вибору, збирав валізи і покидав домівку. А хто приріс душею, той залишився, бо не відомо уже, що краще... Головній героїні вічно буде 86 років. Це повторюється кілька разів впродовж вистави. Це рік катастрофи, це відтинок часу з  потужними історичними процесами, це відрізок пам'яті і досвіду  цілого покоління українців. Він і прочитується у монологах і діалогах. 

 До слова. Павло Ар'є  був на нашому фестивалі на прем'єрі "шевченківців" "Слава героям" і повідав про роботу над "Бабою", саме таку початкову назву мала його робота "Баба Пріся". У 2014 році Роман Віктюк запросив його у Москву на деб'ют вистави на сцені Театру імені Мосради (Москва). Щоправда, у нього вона отримала іншу назву – "На початку та наприкінці часів".  До речі, коли Роман Віктюк приїздив до Львова, йому було запропоновано поставити "Бабу Прісю" саме тут, з Олегом Стефаном у головній ролі. Тоді він сказав, що подумає, але наразі зупинився на Москві. Попри небажання їхати до столиці окупантів, пан Ар'є дався на умовляння відомого режисера, бо той просив  його підтримки. Вистава звучала мовою оригіналу. Особливі аплодисменти стоясчи викликала сцена дослідження міліціонером  зникнення групи людців, які стріляли в людину у зоні відчуження, як у тварину. А потім зник і сам міліціонер. Так от, публіка тішилася над цим, бо представник влади асоціювався з несправедливою владою взагалі. Проте, у московської публіки вистава викликала негативну реакцію, а Романа Віктюка було звинувачено у демонстрації антиросійських настроїв.

Серед режисерських знахідок і родзинок можна відзначити  демонстрацію  "радіоактивної сили" цивілізації, "рентгенівські промені" технічного прогресу, що винищують родинне дерево людини; підступність "непомітного трунку", котрий деструктивно впливає на нашу культуру та етнос; "ядерну" енергетику міст, котра руйнує здоровий людський ген. Режисер акцентував увагу і підсилював її використовуючи принцип різких контрастів, коли пронизливий психоделічний звук радіоактивного детектора, шум вертольоту та інші техно-звуки різко обриваються і настає глибока тиша.

У відео-супроводі постановники знайшли  дуже виразний "перший кадр": проекцію телевізійної тестової таблиці, яка візуалізується під психоделічні звуки радіаційного детектора. Але він так довго звучить, пронизуючи все єство і породжуючи відчуття тривоги, що хочеться для самозбереження вийти з глядацької зали. З облаштунків сцени виокремлюється громіздкий багатофункційний стіл, що спершу об’єднує родину на співочою вечерею, а потім стає місцем для проведення символічного обряду і "вбивства риби" - потрошіння ворога, і сцени з мотанкою.

 

Слід відзначити  співучість акторів, які виконували  народні побутові пісні і голосіння, і навіть майже оперні номери. Періодично на сцені з’явлася вагітна жінка, котра виконувала  надривні ліричні пісні. Дешифрувати її символіку можна по-різному. Це може бути і внутрішній монолог Баби Прісі, яка змушена приховувати свою вразливість та емоційність за зовнішньою суворістю, бо ж вона – голова родини. Або ж крик душі її доньки Слави, яка не змогла знайти омріяного жіночого щастя, і з часом все більше і більше втрачає надію. А ще цей образ жінки схожий на плач виснаженої та покаліченої Природи, котра все частіше і частіше залишається покинутою на узбіччі цивілізації.А може то і пообраз  нашої українськості...

Те, що сім'ю із світом зв'язує лише радіо на батарейках, зрозуміло. Що доводиться пусто-порожню балаканину слухати також. Якось дисонансом вплітається сцена  візиту радіожурналісток в шубах на голе тіло і їхніми речами. Напевне це розшифровує галюцинацію після поїдання грибів, чи це елемент заявленої комедійності?

Дещо проблематичне визначення жанру  п'єси.  Заявлена вона яко містерія. Але не витримується впродовж усього полотна, заземлюється. Якби не  сцена із заклинаннями, яка починається простою молитвою, не символічне потрошіння риби, як очищення від бруду і як жертвоприношення, та не образ  "потаємної гілки метро" (радісне  бачення життя після смерті), можна було б поставити під сумнів доречність обрання саме такої форми. У деяких рецензіях жанр  вистави визначають, як "сучасна українська народна п"єса", як "комедійна побутово-фантастична трагедія-містерія ". На афіші фестивалю "Тернопільські театральні вечори" робота представлена, як "сучасна  українська трагікомедія". Глядачі ловилися на слово "комедія", а потім, втираючи сльози, клали під язик валідол. Бо це вистава не для легкодухих і з  серцево-судинними проблемами . Як на мене, то це  "українська соціальна трагедія". 

Всі герої гинуть і нема просвітку, надії. Розумієш, що їх, з тавром"чорнобилець", проковтнула земля, вони радісно пішли в підземелля метро, яке проходило саме тут, під їхньою хатою, про що вони всі давно знали. Може, їм там уже буде захисно, спокійно, безтурботно? А може, їм там, дійсно,  буде краще, ніж тут? А як же правда? Кривда перемогла? Загнала  правду  в глухий кут – у Чорнобильську зону, і мажори-депутати вбивці-мисливці перед правдою ніколи не стануть? А чи не вся наша українськість стоїть під прицілом тих горе-мисливців? А як же казки баби Прісі про вічність, силу природи, про глибоке коріння, яке живить на рідній землі? Тому,мабуть, гладачів  і  душать сльози, що не хочеться прощатися з мрією, казкою, надією на визволення із чорнобильського полону і з полону тих, хто дозволяє собі відстрілювати і дичину,і людей... А віра ж наша незнищенна.

Людмила Островська.

 

Comments  

 
#1 stepanych 2016-09-22 20:27
Дякуючи статті пані Людмили, наче побував на фестивалі.
Спасибі Вам!!!!
 

Додати коментар

Новые игры Alawar.