Культура

Друк

"Весняно-польові роботи" покажуть у Тернополі

on .

20 лютого о 19:00 у тернопільській галереї «Бункермуз» розпочнеться презентація виставки івано-франківських митців Сергія Григоряна та Миколи Джички «Весняно-польові роботи-2014».

Наврочили?

on .

– Ой не заздріть їм, людоньки, не заздріть, – осудливо похитала головою баба Маґдалина, зупинившись біля обрамлених кетягами горобини воріт Сиротюків. – Хай би хоч тепер велося в них добро, але недовго воно триватиме, ой недовго…

І пошкандибала, опираючись на вишмуляну палицю та шурхочучи опалим листям, до свого обійстя, де тільки й господарки, що три курки та півень.

А навпроти садиби Сиротюків ніби випадково гуртувалися люди: одні приходили, інші відходили, ще інші, незважаючи на жовтневу прохолоду, продовжували сидіти на лавчині коло криниці; були серед них і літні, й молодші, але розмова ніби намотувала витки на одному стержні: як пощастило Нелі!

Нарешті й вона, й уся сім’я Сиротюків випорпаються з тих нестатків, що причепилися до них, немов реп’яхи до корови. За нескінченною і майже дармовою роботою не бачили світу Божого Нелині ні батько Лук’ян, ні мати Онисія. Обоє на фермі: він біля корів, а вона біля свиней гарують; обоє на все життя просякли в’їдливими запахами гною і силосу, що пробивалися навіть крізь святошний одяг, коли в неділю Сиротюки повагом крокували до церкви. І здавалося, такі злидні будуть завше, обох постійно кусатиме гризота, де взяти бодай кілька рублів, аби одягнути та взути троє дітей, а на змучених обличчях уже ніколи не загостюють промінчики якщо не щастя, то бодай задоволення життям.

Тепер лиця й Онисії, і Лук’яна ясніли щирими усмішками, мов горобина обіч воріт. Ще б пак: Неля, найстарша дочка, вийшла заміж! І не за будь-кого, а за німця, хоча й значно старшого від себе. І житиме не будь-де, а в Німеччині. У отій ситій і задоволеній країні, котра півстоліття тому хотіла навести новий порядок і в Україні, й у всьому світі. А тепер зять Сиротюків та його сестри, перемовлялися люди біля криниці, приїхали в гості. І не з порожніми руками, а, либонь, повний бусик гостинців навезли. Бо носили і носили якісь пакунки та коробки до хати. Вистачить і батькам, і меншим дітям, не кажучи вже про Нелю, котра житиме, наче в Бога за пазухою.

Перемиваючи кісточки, сусіди стишували балачку, коли Дмитро зі зятем виходили на подвір’я перекурити («І про що вони говорять, коли німака нашої, а Дмитро їхньої мови не розуміє…») або Ганна, вже в новій хустині – щойно отриманий подарунок, виносила з погреба повні тарілки («Певно, драглів наварила, але чи їстимуть їх гості…»),  і коли Неля показувала німцям город («А сама, певно, вже й забула, як сапу тримати, бо відколи вибралася після школи з дому, нечасто й приїжджала…»). А коли подвір’я Сиротюків порожніло, бо й гості, й господарі знову і знову всідалися за святковим столом, біля криниці наче гуси ґелґотали, п’ючи з калюжки: то прийшлі заздрісники продовжували переливати з пустого в порожнє; тривали здогадки й пересуди, прицмакування та перешіптування. Не розходилися чесальники язиків навіть тоді, коли смеркло; так і вечір догорів, припинивши колективні витрішки…

Уклавши німців спати, Неля взялася допомагати матері мити посуд.

– Ти виділа, дочко, скільки людей було навпроти наших воріт?

– Та як не бачити, мамо? І Франц, і його сестри дивувалися. Жартували, що лавка біля криниці чимось липким помазана, і вони, оті, котрі прийшли, не можуть встати. А очі, очі які у них…

– Які, Нелю?

– Заздрісні. Злі. Зажерливі. Я… я боюся, щоби вони, ті сусіди, мене не наврочили…

– Охорони, Боже, дитину, – перехрестилася Онисія, звівши очі до ікон. – А коли таке й трапиться, то пам’ятай баба Маґдалина вроки знімає. Молитви старовинні читає, яйцем навколо голови викочує, ножем пороби відганяє…

– Та ми ж завтра їдемо, мамо. А з Німеччини до баби Маґдалини далеченько добиратися…

– Чому вони, дорогі сусідоньки, так не дивилися на нас тоді, коли ти з нашої поміччю видряпувалася нагору, щоби не залишитися в тому задрипаному колгоспі? Коли майже впроголодь закінчувала медучилище, а потім без будь-якого хабара, бо ми не мали що дати, тебе прийняли на роботу в обласну лікарню…

— Та ж у мене був «червоний» диплом, мамо… От і прийняли…

– Ага, і ночувала ти в гуртожитку, де з тобою ще троє в кімнаті, й бараболю «кравчучкою» возила з дому, бо платню мала таку, як кіт наплакав…

– Тому й не сиділа склавши руки. Стала кращою в Києві й заслужила право виїхати на працю до Німеччини. А тепер от привезла вам із татом зятя…

– І як тобі там, доню?

– Я ж уже не раз писала, мамо: працюю медсестрою, як і тут було, у шпиталі, там і познайомилася з Францом. Він – лікар, до мене дуже добре ставиться. А що його сестри бурчать, то стараюся не звертати уваги на них. Вони незаміжні, можливо, сподівалися, що й Франц не одружуватиметься, аби не ділити батьківську спадщину на ще одну особу. Будинок у них трьох спільний, але й це не біда, бо він великий, двоповерховий, місця всім вистачить. Ми з Францом удома тільки ночуємо, весь день на роботі, а у вихідні подорожуємо, у Німеччині є на що подивитися...

– Я така рада за тебе, Нелю. І в батька аж плечі розпрямилися, вперше за багато років…

– То добре, мамо…

Перед сном Неля ще раз згадала очі сусідів. Їхні погляди були чимось схожі на позирки Францових сестер. Так само нишпорили, кололи, обпікали. Аж рукою махнула, наче стираючи те видиво. Урешті заспокоїла себе переконанням, що і люди, і весь світ здаються такими, якими очима дивитися на них. Із пам’яті випливли рядки Ліни Костенко:

На світі можна жить без еталонів,

По-різному дивитися на світ:

Широкими очима, з-під долоні,

Крізь пальці, у квартиру, з-за воріт.

Від цього світ не зміниться нітрохи,

А все залежить від людських зіниць –

В широких – відіб’ється вся епоха,

У звужених – збіговисько дурниць.

Ще чомусь виринула з ріки спогадів і роздумів сутула постать баби Маґдалини. З тим Неля і заснула.

… Сусіди не втомлювалися розпитувати Лук’яна й Онисію про німців та подарунки від них і день, і тиждень, і третій. А через півроку прибігла до Сиротюків Ліда із сільради. Переступила поріг і слів шукає:

– Там…таке… Не знаю, як і сказати. Але… Тільки не впадіть, тітко Онисіє. Присядьте… У вас є валер’янка чи корвалол?

– Щось із Нелею? – Онисія намацала рукою ліжко. – Захворіла?

– Гірше, тьотю… Нема вже Нелі…

На похорон Онисія з Лук’яном не встигли. А може, німці не захотіли чекати їх, тож Нелі в труні батьки не бачили. Ледве зрозуміли пояснення, що померла вона від інсульту. Додому привезли жменьку землі з могили дочки. Лук’янове серце не витримало того горя, й через місяць Онисія овдовіла. Ще кілька тижнів напівпричинна жінка продовжувала розповідати всім зустрічним, що їй часто сниться, ніби Неля – жива, її замкнули чи замурували, вона просить: “Мамо, звільни мене, я хочу додому”. І допитувалась Онисія: “Ну як могла вона, така вміла, з досвідом медсестра, не знати, що у неї – високий тиск, не запобігла інсультові?” На те запитання ніхто, звісно, не міг відповісти. Мати вкотре заливалася слізьми: “Не було в неї такого тиску, значить, й інсульту не було…” А потім спричинений тугою за донькою рак зімкнув смертоносні клешні у тілі Онисії, і на цвинтарі поруч із Лук’яновою виросла ще одна могила…

Через десять років на ім’я покійної прийшов лист із Німеччини. А оскільки на обійсті Сиротюків не мешкав уже ніхто, бо Нелині брат і сестра подалися в Іспанію та Італію на заробітки, то конверт вирішили відкрити в сільраді. Покликали зі школи вчителя німецької, і він, змінивши двійко окулярів, таки переклав, що до Онисії написала Гертруда – найстарша Францова сестра. Перебуваючи в онкологічному відділенні, на смертному одрі вирішила покаятися: то вона тоді отруїла Нелю, щоби одружений із українкою брат не надумав продати свою частину будинку й купити собі з дружиною окреме житло. А потім умовила Франца залагодити справу з поспішним похороном…

– І як баба Маґдалина знала, що так буде, коли казала: «Ой не заздріть  їм, людоньки, не заздріть…»? – запитала чи подумала вголос Ліда зі сільради, пробуючи відклеїти з конверта барвисту марку з ґотичними літерами. – Чи то наврочив хто бідолашних Сиротюків завидющими очима подивився?

Усі мовчали. Не знали, що сказати.

Ліда заховала марку в гаманець.

Богдан МЕЛЬНИЧУК.

м. Тернопіль.

Кобзон їде "в гості" до ДРН і ЛНР?

on .

Відомий своїм українофобством російський співак Йосип Кобзон, якому заборонено в'їзд практично в усі країни цивілізованого світу, вирішив поїхати з концертами на територію тієї частини Сходу України, які тимчасово контролюються проросійськими терористами з так званих донецької та луганської «народних республік».

Едуард Романюта планує представляти на Євробаченні Молдову

on .

Коли стало відомо про те, що у 2015 році Україна не прийматиме участі у пісенному конкурсі Євробачееня, Едуард Романюта вирішив випробувати «щастя» у Молдові.

Новые игры Alawar.